(archive)

Степан Голубєв

Голубєв Степан Тимофійович (25.10 [06.11].1848, с. Ардатовка, Нижньоломовського повіту Пензенської губернії – 22.11.1920, Київ) – випускник і викладач Київської духовної академії, історик церкви. Народився в сім’ї священика. Після закінчення Нижньоломовського духовного училища та Пензенської духовної семінарії у 1870-1874 роках навчався на церковно-історичному відділенні Київської духовної академії.

У 1874 році захистив дисертацію «Петр Могила и Исайя Копинский». З 1874 по 1912 роки викладав у Київській духовній академії на кафедрі російської церковної історії. У 1883 році опублікував монографію «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники» (т.1), на підставі публічного захисту якої здобув ступінь магістра богослов’я. У 1899 році за 2-й том вищевказаного дослідження отримав ступінь доктора церковної історії.

Був членом та певний час помічником секретаря Церковно-археологічного товариства при академії. За багаторічну педагогічну діяльність був нагороджений державними орденами та обраний почесним членом академії. Помер у Києві, похований на верхньому кладовищі Київського Свято-Вознесенського Флорівського жіночого монастиря.

Окрім монографічних досліджень, присвячених Петру Могилі, займався вивченням історії київських шкіл у XVII-XVIII ст. У 1886 році видав працю «История Киевской духовной академии (Период домогилянский)», в якій висвітлив історію заснування Києво-Братської школи. Видав низку історичних і літературних пам’яток з історії церкви в Україні XVI-XVII ст., а також публікував дослідження, присвячені історії Києва та його храмам і монастирям.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т.  — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.

Памфіл Юркевич

Юркевич Памфіл Данилович (16[28].02.1826, містечко Ліпляве Золотоноського повіту Полтавської губернії – 04[16].10.1874, Москва) – випускник і викладач Київської духовної академії, філософ, педагог, освітянський діяч. Народився в сім’ї священика. Після навчання у
Переяславському духовному училищі і Полтавській духовній семінарії у 1847-1851 роках навчався у Київській духовній академії, де здобув ступінь магістра богослов’я і словесних наук. У 1851-1861 роках працював вчителем, бакалавром та професором Київського духовної академії, викладаючи історію філософії, логіку, метафізику, німецьку мову. Лекції Юркевича користувалися великою популярністю не лише серед студентів академії, але й студентів Університету Св. Володимира, а сам філософ мав значний моральний авторитет у студентському середовищі. У 1861 році був переведений на посаду ординарного професора щойно відкритої кафедри філософії Московського університету, де викладав історію філософії, логіку, психологію, педагогіку. У 1869-1872 роках обіймав посаду декана історико-філологічного факультету Московського університету. Був нагороджений орденами і отримав чин дійсного статського радника. Помер у Москві, похований на цвинтарі Московського Свято-Данилового монастиря. У 1883 р. у пам’ять про Памфіла  Юркевича його брати внесли на рахунок Київської духовної академії 6 тис. руб., з відсотків яких виплачувалася стипендія для вихованців Полтавської духовної семінарії.

Памфіл Юркевич належить до найвидатніших представників філософської думки в Росії XIX ст. Його філософські праці, переклади та лекційні курси були опубліковані в наукових журналах та окремими виданнями, а значна частина наукової спадщина залишилась у рукописах.

Афанасій Булгаков

Булгаков Афанасій Іванович (21.04 [03.05].1859, с. Бойтичі Брянського повіту Орловської губернії – 14 [27].03.1907, Київ) – випускник і викладач Київської духовної академії, богослов, церковний історик, перекладач. Народився у сім’ї священика. Після закінчення духовного училища та духовної семінарії в Орлі, навчався на церковно-історичному відділенні Київської духовної академії. У 1887 році захистив дисертацію на тему «Очерки истории методизма» і здобув ступінь магістра богослов’я. З 1887 року і до кінця життя працював у Київській духовній академії на посадах доцента кафедри загальної давньої цивільної історії та професора кафедри історії та розбору західних віросповідань. Був членом Богоявленського братства при академії, брав систематичну участь у підготовці та читанні проповідей на святкові дні.

Афанасій Булгаков є автором близько 60-ти богословських, церковно-історичних та релігійно-публіцистичних праць, значна частина яких публікувалася в журналі «Труды Киевской духовной академии» в 1880-1890-х роках. Володіючи низкою давніх та західноєвропейських мов, здійснив переклади російською мовою творів видатних середньовічних богословів. Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т.  — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.

Христофор Сулима

Сулима Харитон Семенович, чернече ім’я Христофор (близько 1734, полкове місто Переяслав, тепер місто Переяслав-Хмельницький Київської обл. або сотенне містечко Баришівка Переяславського полку, тепер місто, райцентр Київської обл. — 17.05.1813, Харків) — ректор Чернігівського колегіуму, єпископ Феодосіївський та Маріупольський, перший єпископ Слобідськоукраїнський і Харківський. Походив з козацько- старшинського роду. Закінчив повний курс Києво-Могилянської академії. Протягом всього життя поповнював свою бібліотеку.

У 1765 році прийняв чернечий постриг у Мотронинському Троїцькому монастирі. У 1789 році на вимогу Синоду супроводжував до Санкт-Петербурга ризниці ліквідованих українських монастирів. За протекцією земляків — князя Олександра Безбородька та графа Петра Завадовського висвячено у 1789 році на ігумена Мозенського монастиря Новгородської єпархії, а згодом — на архімандрита Гамаліївського Харлампіївого монастиря Новгород-Сіверської єпархії, з 1794— архімандрит першокласного Чернігівського Єлецького Успенського монастиря й ректор Чернігівського колегіуму. У 1798 році рукопокладений на єпископа Феодосіївського й Маріупольського, вікарія Катеринославської єпархії. У 1799 році хіротонований на єпископа Слобідсько-українського й Харківського. Опікувався справами освіти, зокрема, Харківським колегіумом, збудував нову бурсу, пожертвував до бібліотеки 119 власних книг, а за заповітом — ще 500, ввів посаду бібліотекаря й бібліографа. Брав участь у відкритті Харківського університету. Похований у Трьохсвятительській церкві Харківського Покровського монастиря.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Мелетій Смотрицький

Смотрицький Максим Герасимович, чернече ім’я Мелетій (близько 1575, містечко Смотрич, Кам’янець-Подільського воєводства, тепер місто Кам’янець-Подільський, райцентр Хмельницької обл.— 27.12.1633, село Дермань Волинського воєводства, тепер Здолбунівського району Рівненської обл.) — письменник, мовознавець, ректор Київської братської школи, архієпископ Полоцький, Вітебський і Мстиславський. Син письменника-полеміста Г ерасима Смотрицького. Спочатку навчався в Острозькій школі у свого батька та у грека Кирила Лукаріса, де здобув глибокі знання з церковно-слов’янської та грецької мов. У 1594-1600 роках студіював у Віленській єзуїтській академії. Працюючи у 1600-1608 роках домашнім учителем дітей князя Соломирецького, подорожував за кордоном, слухав лекції в Лейпцигському, Віттенберзькому й Нюрнберзькому університетах. Здобув учений ступінь доктора медицини.

З 1608 року викладав у Віленській братській школі. Під псевдонімом Теофіл Ортолог у 1610 році надрукував свій найвидатніший полемічний твір «Тренос, або плач східної церкви». Згодом повернувся в Україну і працював в Острозькій школі. У 1615-1618 році викладав церковно-слов’янську та латинську мови у новозаснованій Київській братській школі. У 1619-1620 роках був другим ректором цієї школи. У 1616 році вийшов його переклад староукраїнською мовою «Євангелія учительного… Калиста», у 1619 році – «Грамматіки славенския правилное синтагма». У 1620 році в Києві висвячено на архієпископа Полоцького, Вітебського й Мстиславського. Після цього видав низку антиуніатських творів, за що зазнав переслідувань польської влади.

У 1624 році відвідав Константинополь, Єгипет, Палестину. Після повернення до України у 1627 році перейшов на бік унії. Протягом 1628-1629 років видав кілька книжок, у яких виправдовував свій вчинок, агітував за унію, за скликання собору для примирення прихильників і противників унії. Помер у Дерманському Троїцькому монастирі, де і поховано.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Єпіфаній Славинецький

Славинецький, чернече ім’я Єпіфаній (кінець XVI — початок XVII ст., Волинь або Поділля — 19.10.1675, Москва) — ієромонах, філолог, перекладач, письменник, викладач. Навчався у Києво-Могилянській академії та в закордонних навчальних закладах. У Києві прийняв чернечий постриг. Приблизно у 1639-1649 роках викладав у Києво-Могилянській академії латинську, грецьку мови. Для потреб академії створив «Лексикон латинський», найстаріший список якого датується 1642 роком.

З 1649 року викладав у створеній могилянцями школі у Московському Чудовому монастирі. Запрошений для здійснення нового перекладу Біблії, із самого початку перебування в Москві зайнявся виправленням конфесійних книг, перекладами з грецької на церковно-слов’янську мову. Біблія, надрукована ним у 1663 році у Москві з невеликими виправленнями, є практично перевиданням Острозької Біблії. За 26 років побуту у Москві залишив після себе близько 150 праць, перекладних і оригінальних, зокрема, переклади з латинської мови наукових творів з медицини, географії, педагогіки, чим сприяв розвиткові освіти й формуванню наукової термінології. Автор двох філологічних праць, що залишилися в рукописах: «Філологічний словник» (зведення пояснень термінів Святого Письма та святоотчеської літератури) і «Лексикон греко-слов’яно-латинський». Разом із А. Корецьким-Сатановським створив «Лексикон словено-латинський» – найбільший словник (близько 27 000 вокабул у реєстрі), скарбниця церковно-слов’янської та української лексики XVII ст., що відіграв велику роль в історії української та російської лексикографії. Славинецький та його помічники стали першими українцями, які започаткували просвітницький рух у Москві. Своє бібліотеку він відписав Києво-Могилянській академії, але більшість книг залишилися в Москві. Поховано в Московському Чудовому монастирі.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Іван Скоропадський

Скоропадський Іван Ілліч (близько 1646, місто Умань Брацлавського воєводства, тепер райцентр Черкаської обл.—3.07.1722, сотенне місто Глухів Ніжинського полку, тепер райцентр Сумської обл.) — гетьман Лівобережної України, покровитель і меценат Києво-Могилянської академії. Походив із  шляхетського роду. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Брав участь у військових походах, неодноразово виконував дипломатичні доручення гетьмана Івана Самойловича.  Гетьман Іван Мазепа розглядав Скоропадського як можливого наступника на гетьманство.  У 1708 році за розпорядженням царя Петра I обрано гетьманом.

Проявив себе покровителем і меценатом Києво-Могилянської академії, матеріальне становище якої істотно погіршилося внаслідок руйнування краю у ході російсько-шведської війни, втрати маєтностей на Правобережжі, поширення епідемії чуми тощо. Продовжив започатковану Мазепою традицію, згідно з якою Києво-Могилянська академія щорічно отримувала з Генерального військового скарбу 200 руб. на утримання її викладачів.  У 1714 році  відписав на академію село Ядлівка, а у 1720 році підтвердив право Київського Братського монастиря на володіння селом Мотовилівка.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Данило Самойлович

Самойлович (Сушквський) Данило Самійлович (11.12.1742, село Янівка Чернігівської сотні Чернігівського полку, тепер село Іванівка Чернігівського р-ну Чернігівської обл. — 4.03.1805, місто Миколаїв Херсонського повіту Херсонської губернії, тепер обласний центр) — доктор медицини, основоположник епідеміології в Російській державі, член 12 зарубіжних академій. Народився в сім’ї священика Самійла Сушковського. При вступі до Києво-Могилянської академії у 1756 році змінив своє справжнє прізвище на Самойлович. Медичну освіту здобув у Санкт-Петербурзькій адміралтейській госпітальній школі. З 1768 року служив в армії, брав участь у російсько-турецьких війнах, під час яких вперше зіткнувся з чумою, боротьбі з якою у майбутньому присвятив все своє життя. Першим у світі встановив, як передається чума, запропонував щеплення ослабленою вакциною, заклав основи власної системи протичумних заходів і успішно їх застосовував. У 1776 році на власні кошти поїхав на навчання до Страсбурга, а згодом до Лейденського університету, де у 1780 році захистив докторську дисертацію «Трактат про розтинання лонного зрощення та про кесарів розтин», яка двічі була перевидана. Першим з лікарів Російської імперії опублікував за кордоном не тільки дисертацію, а й інші свої наукові праці. Його класичні твори «Міркування про щеплення чуми» (1783) і «Міркування про чуму, яка спричинила спустошення у столичному місті Москві» (1785; 1787) видані відповідно в Страсбурзі, Лейпцигу й Парижі, принесли йому світову славу і сприяли виходові російської науки на світову арену. Після одержання докторського титулу ще протягом трьох років вивчав за кордоном організацію медичної справи та вищої медичної освіти.

Спалахи чуми, що загрожували російській армії і будівництву Чорноморського флоту, змусили Григорія Потьомкіна у 1784 році запросити Самойловича для ліквідації чуми в Херсоні, призначивши його головним лікарем Катеринославського намісництва і Таврійської губернії, керівником медичної справи всього півдня України. У Херсоні та Кременчуці у 1784 році з успіхом використав свою систему протиепідемічних заходів та ліквідував спалахи чуми в Криму і на півдні України. У 1790 році через незгоди з оточенням Г. Потьомкіна змушений був залишити працю. Незважаючи на світову славу, не зміг отримати ніякої роботи ні в Санкт-Петербурзі, ні в Москві. Майже два роки прожив у рідній Янівці. І тільки у 1792 році його запросили на посаду ординатора Московського Генерального госпіталю. У 1793 році знову призначено головним лікарем усіх карантинів України. З властивою йому енергією взявся за створення та відновлення мережі цих закладів. За його участю створено карантини в Катеринославській і Таврійській губерніях, на узбережжі Чорного моря, що започаткувало систему карантинів на півдні України. За своє життя брав участь у ліквідації дев’яти найбільш значних епідемій чуми у Росії, тричі хворів на чуму, під час «чумного» бунту в Москві мало не загинув від рук розлюченого натовпу. В останні роки життя очолював інспекцію Чорноморської медичної управи.

У 1969 році з нагоди 225-річчя від дня народження Самойловича на місці його поховання у Херсоні встановлено пам’ятник.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Теофан Прокопович

Прокопович (Церейський) Єлизар (Єлисій), чернече ім’я Теофан (7.06.1677, Київ — 8.09.1736, Санкт-Петербург) — просвітник, вчений, письменник, філософ, ректор Києво-Могилянської академії, єпископ Псковський, Нарвський та Ізборський, архієпископ Новгородський і Великолуцький. Походив з родини купця. Прийняв прізвище дядька Прокоповича, який ним опікувався. У 1687-1694/1696 роках навчався в Києво-Могилянській академії, після чого навчався у Володимирі-Волинському, Львові, Кракові, Римі в Collegium Graecum — Колегії св. Атанасія. Певний час подорожував Європою, зокрема, побував у протестантських країнах, де познайомився з провідними ученими-реформаторами міст Лейпциг, Галле, Єни. Після повернення до України прийняв чернечий постриг і став професором Києво-Могилянської академії, де у 1705-1716 роках викладав поетику, риторику, фізику, математику, історію, філософію, теологію. У 1711 1716 роках— ректор Києво-Могилянської академії. Перший почав знайомити студентів із вченнями Р. Декарта, Дж. Локка, Ф. Бекона, дав пояснення системи М. Коперніка і вчення Г. Галілея, виступав проти схоластики, канонізованих авторитетів, зокрема Арістотеля, закликав спиратися на розум і критичне мислення. Звертався до експерименту, використовуючи мікроскоп, телескоп, армілярну сферу тощо. Підтримував жваві зв’язки з німецькими вченими. У 1716 році Петро І викликав до Санкт-Петербурга, де Прокопович спочатку став проповідником, а від 1718 року — єпископом Псковським, Нарвським та Ізборським і головним дорадником Петра І у державних і духовних справах. З 1721 року — віце-президент Синоду. З 1725 року — архієпископ Великоновгородський і Великолуцький. Опинившись не з власної волі в Росії, все життя підтримував стосунки з Україною. У 1721 році у Санкт-Петербурзі заснував школу, до якої він приймав дітей усіх станів. Брав також безпосередню участь у заснуванні Петербурзької Академії наук. Помер у Санкт-Петербурзі. Похований у Новгородському Софійському соборі.

Тривалий час був не тільки найбільшим філософським авторитетом в Україні й Росії, а й визначним громад, діячем, навколо якого згуртовувалися прихильники суспільних перетворень, котрих він називав «ученою дружиною», серед якої В. Татищев, могилянець Т. Кролик, А. Кантемир, Я. Брюс та ін. Написав «Духовний регламент», в якому обґрунтував нову систему управління церквою, узаконювалася влада царя над церквою під керівництвом Синоду замість патріарха. Прокопович — основоположник теорії просвіченого абсолютизму в Росії.

Автор численних «Слів» і проповідей, був автором курсів поетики, риторики, логіки, натурфілософії, математики, написав віршовану драму «Владимер» (1705), яка є одним із найвизначніших творів шкільної драми, а також значної кількості віршів, написаних латинською, польською, російською мовами. Написав історичне дослідження «Собрание от летописателей краткаго веденія от началства великих монархов россійских…» та «Реєстрь государей россійских…».

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Софроній Почаський

Почаський Стефан, чернече ім’я Софроній ( ? — після 1640, Київ) — богослов, письменник, засновник і ректор Ясського колегіуму (Молдова) і Києво-Могилянської академії, ігумен. У 1620-х роках навчався у Київській братській школі. Його ім’я стоїть першим серед 20 імен студентів-риторів, які підписалися під «Вершами на жалосний погреб… Петра Конашевича Сагайдачного» й проголошували їх на похороні гетьмана у 1622 році. Після Братської школи навчався за кордоном. У 1631-1632 році професор риторики Лаврської школи Петра Могили. Після об’єднання Лаврської і Братської шкіл у 1632 році і створення на їх базі Київського колегіуму професор риторики. У 1638 році обраний ректором колегіуму й ігуменом Київського Братського монастиря.

Виступив як вірний прибічник і активний помічник Петра Могили, разом із яким та іншими записався в рік об’єднання шкіл до Братського реєстру. Автор поетичної книги «Евхаристиріон, або Вдячність», присвяченої Петру Могилі.

У 1638 році взяв активну участь у заснуванні Вінницького колегіуму і перенесенні його до Гошанського Михайлівського монастиря. Відомий як богослов, брав участь в укладанні Петром Могилою та іншими вченими «Православного сповідання віри», схваленого Київським церковним собором у 1640 році та вселенськими патріархами у 1643 році. Один із засновників в Яссах друкарні й колегіуму на взірець Київського колегіуму, згодом названого Слов’яно-греко-латинською академією, що стала, фактично, першою вищою школою Молдови. Почаський став його першим ректором та ігуменом монастиря «Трьох ієрархів», ігуменом Молдавським Ясським. Помер у Києві і похований на цвинтарі Київського Братського монастиря. Прижиттєвого портрету не збереглось.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

«Евхаристиріон, або Вдячність» в цифровій біблотеці історико-культурної спадщини.