(archive)

Димитрій Туптало

Туптало (Тупталенко) Данило Савич, чернече ім’я Димитрій. Святий (11.12.1651, мscntxко Макарів Київського воєводства, тепер райцентр Київської обл.—28.10.1709, місто Ростов, тепер Російська Федерація) — митрополит Ростовський і Ярославський, письменник, проповідник. Народився в сім’ї сотника макарівського Сави Григоровича Туптала, учасника Переяславської ради, сотника київського,  який був ктитором Київського Кирилівського монастиря, у Троїцькій церкві якого похований. Родина давала кошти на утримання Києво-Могилянської академії. Після домашньої освіти у 1662-1665 роках навчався у Києво-Могилянській академії. В результаті військових дій Київський Братський монастир і академію було зруйновано, а заняття перервано до 1669 року.

У 1675 році Лазар Баранович висвятив на ієромонаха і залишив при собі у Чернігові як проповідника. У 1676-1679 роках проповідував  у монастирях України, Литви та Білорусі, зокрема у Віленському Святодухівському монастирі. Ігумен  низки монастирів у Чернігові, Глухові, Батурині, Києві. З 1684 року  і до кінця життя працював над своїм головним твором «Книги житій святих» («Четьї Мінеї») –  своєрідної церковно-релігійної енциклопедії, чотири томи якої були надруковані у Києво-Печерській лаврі у 1695-1705 роках. Автор великої кількості проповідей, повчань, досліджень з церковно-історичних хронології, богословських розвідок, богослужебних праць різних жанрів, драм, творів, скороченого перекладу Св. Письма.

У 1701 році за наказом Петра І забрано до Москви і висвячено на митрополита Сибірського і Тобольського. Проте він захворів і не виїжджав до Сибіру, а після одужання у 1702 році призначений митрополитом Ростовським і Ярославським. У Ростові він відкрив другу в Росії семінарію, проповідував.  Його бібліотеку до Москви перевіз його товариш з часів навчання у Києво-Могилянській академії Стефан Яворський. У 1752 році митрополит Ростовський і Ярославський А. Мацієвич відкрив нетлінні мощі Туптала, біля яких, за свідченнями сучасників, відразу почали відбуватися зцілення. Мацієвич розпочав роботу з канонізації Туптала, яка відбулась 22.04.1757 року. Мощі Туптала у срібній раці перепоховано у соборній церкві Зачаття Богоматері Ростовського Спасо-Яковлевського монастиря. У кінці 1750-х років у церкві Миколи Притиска  у Києві освячено престіл на честь Димитрія Ростовського.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Дмитро Трощинський

Трощинський Дмитро Прокопович (1749/54, сотенне місто Глухів Ніжинського полку, тепер райцентр Сумської обл.— 26.02.1829, село Кибинці Миргородського повіту Полтавської губернії, тепер Миргородського р-ну Полтавської обл.) — міністр уділів, юстиції і фінансів Росії, сенатор, меценат української культури. Походив із давнього козацького роду. Після закінчення Києво-Могилянської академії працював у Малоросійській колегії, брав участь у російсько-турецькій війні у 1768-1774 роках, був на службі у князя Миколи  Рєпніна (1774—76). Після приїзду у 1784 році до Санкт-Петербурга пройшов шлях від управителя маєтків князя Олександра Безбородька до державного секретаря, дійсного таємного радника, сенатора Росії. За імператора Олександра І призначено членом Державної ради та директором Поштового відомства. У 1802-1806 роках обіймав посаду міністра уділів. У 1806-1814 роках жив у родовому маєтку на Полтавщині — селі Кибинці. Був обраний полтавським губернським маршалком. Під час російсько-французької війни у 1812 році брав участь у формуванні козацького ополчення Лівобережної України. У 1814-1817 роках — міністр юстиції і фінансів Росії. Після відставки у 1821 році повернувся у село Кибинці, перетворив їх на культурний центр — «Українські Афіни», як називали його сучасники. Мав велику бібліотеку (близько 4000 книг), неоціненну колекцію зброї, меблів, картин, порцеляни, яка несла на собі відбиток вишуканого смаку й ерудиції власника. Був щедрим меценатом, підтримував і заохочував здібних студентів, митців, зокрема Я. Марковича, В. Ломиковського, вже відомих художника В. Боровиковського та композитора А. Веделя, виклопотав М. Гоголю казеннокоштне утримання у Ніжинській гімназії,  допоміг видати «Енеїду» П. Котляревського. Помер і похований у Кибинцях.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Симон Тодорський

Тодорський, чернече ім’я Симон (1701, сотенне містечко Золотоноша Переяславського полку, тепер місто, райцентр Черкаської обл.—21.02.1754, місто Псков, тепер Російська Федерація) — викладач, вчений-лінґвіст, просвітник, архієпископ Псковський, Ізборський і Нарвський. Син козака Золотоніської сотні Переяславського полку. У 1718-1727 роках вчився у Києво-Могилянській академії.  У 1729-1735 роках жив у місті Галле, вивчав 6 років у Магдебурзькій академії богослов’я, єврейську, грецьку та східні мови» у відомого в Європі того часу гебраїста Йогана-Генріха Міхаеліса.  Бував у Лейпцигу, Угорщині, на Балканах, відвідував православні, уніатські і католицькі монастирі, знайомився з реформаційними і контрреформаційними ідеями та рухами.

Після повернення до Києва у 1738 році викладав у Києво-Могилянській академії гебрейську, грецьку та німецьку мови. З 1742 року за велінням імператриці Єлизавети навчав і навертав із лютеранства в православ’я спадкоємців престолу — гольштинського герцога Петра Карла Ульріха (майбутнього Петра III) та ангальт-цербську принцесу Софію Августу Фредеріку (майбутню Катерину II).  У 1743 році дістав чин архімандрита Іпатіївського монастиря біля Костроми, а у 1745 році хіротонований на єпископа Костромського і Галицького, згодом –  радник Синоду і єпископ Псковський, Ізборський і Нарвський (з 1748 року — архієпископ). У  1751 році видав свої лекції з риторики, в яких викладено деякі просвітницькі погляди. Поховано у Псковському Свято-Троїцькому соборі. Його бібліотека перейшла до Псковської семінарії, а згодом забрана до царського двору.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Олександр Тарасевич

Тарасевич Олександр, чернече ім’я Антоній (близько 1640, вірогідно, Закарпаття — 12.05/15.08.1727, Київ) — художник-ґравер, засновник української школи різьби на металі. Мав великий вплив на формування художньої школи Києво-Могилянської академії. До 1672 року разом з братом Леонтієм Тарасовичем навчався в Аугсбурзі (Баварія). У 1672-1678 роках жив і працював у місті Ілуськ (Білорусь), де ним опікувався маршалок Литовського князівства О.-Л. Полубинський, на  замовлення якого виконав 40 мідьоритів до збірника молитов «Rozany wianek xiеcia Alexandra Polubinskiego», що витримав два видання — польськомовне (1677) та латиномовне (Аугсбург, 1678). Його роботи швидко набули популярності в Європі, друкувалися у Вільно, Кракові, Слуцьку, Замості та інших  містах. У 1678-1688 роках жив у Вільно, де очолював гурт українських художників-ґраверів. Тут він поширив жанр тез, які на той час уже були відомі в Києво-Могилянській академії. У 1688 році переїхав до Києва, де вигравіював перші в історії Лаврської друкарні мідьорити до книги В. Ясинського «Три венца», титул до книги «Раціональна філософія» та портрет Л. Барановича. Створив свою школу гравіювання, його учнями й послідовниками були І. Мигура, Д. Галяховський, І. Щирський, М. Карновський та ін. З 1710 року очолив Лаврську друкарню, у 1718 році став намісником архімандрита Києво-Печерської лаври.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Леонтій Тарасевич

Тарасевич Леонтій, чернече ім’я Інокентій (близько 1650, вірогідно, Закарпаття — близько 1710, Київ) — художник, гравер на металі. Мав великий вплив на формування художньої школи Києво-Могилянської академії. У 1670-х роках навчався в Аугсбурзі (Баварія), де опанував поширену в західноєвропейській графіці техніку гравірування на металевих пластинках за допомогою ручного різця (штихеля) і травлення кислотою (офорт), в той час як в Україні найбільші друкарні продовжували застосовувати для оздоблення книг дереворити і дереворізи. У 1682-1688 роках жив і працював у Вільно, де виконував роботи для друкарні Віленської єзуїтської академії та для базиліанських і францисканських друкарень.

У 1688 році прибув до Києва. Разом Іваном Щирським виготовив гравюри для панегірика на честь царівни Софії Олексіївни.  З 1693 року  жив і працював у Чернігові. Згодом ілюстрував книги в Лаврській друкарні, створив портрети видатних діячів того часу. Здійснював художнє оформлення тез-оголошень для філософських і богословських диспутів у Києво-Могилянській академії, т. зв. «конклюзій і афікцій», тобто афіш з тезами диспутів. Його графічні роботи, зокрема, титули до Псалтиря, мініатюри і фронтисписи до Нового Заповіту, великий  цикл мідьоритів для Києво-Печерського патерика,  підняли українську графіку до нових вершин . Лаврська друкарня 200 років використовувала мідні дошки Тарасовича для перевидання книг . Найбільш відомі твори: «Апостоли Петро і Павло з чудотворним Жировицьким образом Богородиці» , «Герб Бжостовських», «Герб О.-М. Котовича», «Герб Огінських», «Герби Браницьких», «Образ Студитської Богоматері з віденської церкви Св. Духа», «Таїнство Блаженної Діви», «Мадонна з віденського монастиря бернардинок», «Христос-дитя з віденського костьолу Св. Терези», «Куди мені подітися?», «Франціск Ксаверій розкриває серце», «Теза Олехновича», «Портрет Софії Олексіївни на тлі Кремля», «Портрет В. Голіцина», «Портрети Ґеорґія-Лаврентія Землі», «Портрет короля Станіслава Радзивілла», «Портрет Лазаря Барановича», «Богоматір Одигітрія», «Радість Дніпрових вод», «Камінь життя», «Києво-Печерський патерик», «Новий заповіт» — портрети євангелістів Луки, Марка, Іоана, апостолів Павла, Іуди та ін.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Микола Петров

Петров Микола Іванович (24.04[06.05].1840, с. Вознесенське Макаріївського повіту Костромської губернії – 21.06.1921, Київ) – випускник і викладач Київської духовної академії, літературознавець, історик, педагог, фахівець у галузі церковної археології, археографії та музеєзнавства. Народився у сім’ї дяка. Після закінчення Макаріївського духовного училища та Костромської духовної семінарії у 1861-1865 роках навчався у Київській духовній академії.

1865-18 роках викладав у Волинській духовній семінарії у м. Кременець, де досліджував архівні зібрання, зокрема з історії Києво-Могилянської академії. У 1868 році на підставі опублікованих статей в журналі «Труды Киевской духовной академии» отримав ступінь магістра.

У 1870-1911 роках працював доцентом, згодом професором у Київській духовній академії, викладаючи загальну теорію словесності та історію зарубіжних літератур, історію російської літератури, згодом – огляд історії української літератури. У 1875 році здобув ступінь доктора богослов’я.

У 1884-1887 роках був редактором журналу «Киевские епархиальные ведомости», які видавалися в академії. У 1912 році обраний почесним членом Київської духовної академії.

Микола Петров зробив вагомий внесок у створення та розвиток Церковно-археологічного товариства та Церковно-археологічного музею при академії. З часу заснування Церковно-археологічного товариства у 1872 році і до закриття у 1917 році виконував функції його секретаря.

У 1878-1917 працював доглядачем Церковно-археологічного музею, ініціював відкриття експозиції музею для відвідувачів, займався поповненням та дослідженням музейного фонду, підготував до друку 5 випусків «Альбома достопримечательностей Церковно-археологического музея» (К., 1912-1915).

Був членом та почесним членом низки наукових товариств і навчальних закладів, неодноразово отримував премії та відзнаки за наукові праці, а також нагороджений орденами. Помер у Києві і похований на кладовищі Київського Свято-Вознесенського Флорівського жіночого монастиря.

Микола Петров – автор декількох сотень книг і статей з історії та теорії літератури, історії церкви, історії Києво-Могилянської академії, Київської духовної академії, краєзнавства, церковної археології, музеєзнавства. Зокрема, упорядкував 5 томів збірника «Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. Отд.II (1721-1795)» (К., 1904-1908).

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т.  — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.

Олександр Кошиць

Кошиць Олександр Антонович (13[25].08.1875, с. Ромашки Канівського повіту Київської губернії; нині Миронівського району Київської області – 21.09.1944, Вінніпег, Канада) – випускник Київської духовної академії, диригент, регент, композитор, етнограф, педагог, мемуарист. Народився в сім’ї священика.
У 1884-1890 роках навчався у Богуславському духовному училищі, де захопився церковною музикою. Під час навчання у 1890-1896 роках у Київській духовній семінарії першорядну увагу приділяв заняттям музики та співу.

У 1897-1901 роках навчався у Київській духовній академії, одночасно відвідуючи Київську музичну школу. У 1898-1901 роках був регентом хору академії, значно збагатив його репертуар, зокрема творами випускника Києво-Могилянської академії Артемія Веделя. За регентства Кошиця хор академії був одним з найвидатніших хорів Києва. Започаткував систематичне комплектування та впорядкування нотного фонду бібліотеки академії.

Працюючи в Ставропольських навчальних закладах, здійснив декілька етнографічних експедицій, в результаті яких зібрав близько 500 козацьких народних пісень. Повернувшись до Києва у 1904 році викладав в Київській духовній семінарії, керував хоровими колективами Університету Св. Володимира, Вищих жіночих курсів, працював капельмейстером, диригентом та хормейстером в Театрі Миколи Садовського, Київській опері. За часів Української Центральної Ради у 1917 році брав активну участь в організації музично-театрального життя Києва. У 1919-1926 роках керував Українською Республіканською капелою, яка здійснила тріумфальне турне по Західній Європі, Північній та Південній Америці. У 1930-х роках, мешкаючи у США, продовжував займатися концертною діяльністю.

У 1920-1930-х роках активно займався композиторською діяльністю в жанрі духовної музики та аранжуванням українських народних пісень. Як композитор і музичний керівник брав участь у створенні художнього фільму «Маруся» за п’єсою Михайла Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (Укрфільм корпорейшн, 1938). Помер у м. Вінніпег, похований на цвинтарі Glen Eden поблизу Вінніпега.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т.  — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.

Іван Григорович-Барський

Григорович-Барський Іван Григорович (1713, Київ – 10.09.1791, Київ) – відомий український архітектор, найяскравіший представник стилю українського бароко, вихованець Києво-Могилянської академії, молодший брат Василя Григоровича-Барського – відомого українського мандрівника і письменника.

Народився в сім’ї київських міщан Григоровичів, рід яких походив з міста Бар на Поділлі (звідси друга частина прізвища обох братів). Батько Григоровича-Барського до 1710 р. жив у Києві на Печерську і, за словами Івана, «мав промисел купецтва», а затим переселився на Поділ.

Після навчання в Києво-Могилянській академії в середині 1720-х – на початку 1730-х років Іван Григорович-Барський служив в Київському магістраті на різних урядах, у тому числі відповідав за садибні межі. За його проектами побудовано низку сакральних, громадських, господарських, приватних споруд у Києві, а також на Київщині та Чернігівщині. Крім того, виконував добудови та реконструкції монастирських і церковних комплексів у Києві.

У 1748-1749 роках розробив та побудував міський водогін, частиною якого був фонтан з павільйоном-ротондою, відомий після перебудови на початку XIX ст. під назвою «Самсон».

До наших днів збереглися у Києві Покровська церква і Церква Миколи Набережного, у м. Козелець (нині – смт.) Собор Різдва Богородиці та будинок полкової канцелярії, а також Спасопреображенський собор Красногірського монастиря у Золотоноші. Похований біля церкви Богородиці Пирогощі на Подолі.
У 2011 році Національний банк України випустив пам’ятну срібну монету «Родина Григоровичів-Барських» в серії «Славетні роди України».

Окрім навчання в Києво-Могилянській академії з цим закладом Івана Григоровича-Барського пов’язує також зведення за його проектом у 1778 р. цегляної бурси біля Дніпра — гуртожитку для убогих студентів.
Це було останнє архітектурне творіння майстра, яке дійшло до наших днів, хоча й в перебудованому вигляді. Одноповерхова споруда постала на попередньому фундаменті дерев’яної бурси, що згоріла; вона мала товсті стіни, майже квадратні невеликі вікна, покритий залізом дах, бічні крила, зводи.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.

Василь Григорович-Барський

Григорович-Барський Василь Григорович (01.01.1701, с. Літковичі на Київщині –07.10.1747, Київ) – мандрівник, письменник, перекладач, художник, вихованець Києво-Могилянської академії. Народився в сім’ї київських міщан, рід яких походив з міста Бар на Поділлі.

Попри критичне налаштування батька до академічної освіти та його відмовки від навчання, Григорович-Барський за підтримки матері, як він сам твердив, розпочав науку в могилянському закладі. В академії він студіював у 1715—1723 pоках, завершивши клас риторики. Затим недовго навчався у Львівському єзуїтському колегіумі.

У 1724—1747 pоках подорожував по Угорщині, Болгарії, Австрії, Румунії, Греції, Італії, Кіпрі, Македонії, Палестині, Сирії, Аравії та Єгипту, описуючи життя, побут і культуру відвіданих земель і країн. Під час подорожей, Василь у 1734 р. постригся у ченці, проживав у найшанованіших для східного християнства монастирях, знайомився з їхніми бібліотеками.

На запрошення керівництва Києво-Могилянської академії Григорович-Барський мав викладати у ній грецьку мову. Однак невдовзі після повернення до Києва у 1747 р. він помер. Похований у Київському Братському Богоявленському монастирі, біля Богоявленського собору.

Протягом 24-річних мандрів, починаючи з виїзду з Києва до Львова і завершуючи поверненням з останнього перебування на Афоні, Григорович-Барський, вів подорожні записки, в яких занотовував свої враження, все, що з ним трапилося і що він бачив та переживав. Детальність та всебічність описів свідчать про авторську спостережливість, прагнення зрозуміти спосіб життя і культуру різних народів. Цінність записок полягає у тому, що окрім описів вони містять авторські малюнки, плани біля 150 місцевостей, архітектурних комплексів та окремих споруд.
Після смерті Григоровича-Барського його записки мали велику популярність і поширювалися в рукописному вигляді. Вперше їх було надруковано через понад 40 років після смерті автора під назвою «Пешеходца Василия Григоровича Барского-Плаки-Албова, уроженца киевского, монаха антиохского, путеш. к св. местам, в Европе, Азии и Африке находящимся…, им самим писанное, и пр.» (СПб., 1788).

Сучасною українською мовою записки побачили світ у 2000 р. під назвою «Мандри по Святих Місцях Сходу з 1723 по 1747 рік = Странствования по Святым Местам Востока с 1723 по 1747 г.» ( К., 2000).

Василь Григорович-Барський подорожував трьома частинами світу (Європа, Азія, Африка) й описував тамтешні звичаї і побут за власною ініціативою, власними ресурсами, нерідко наражаючись на небезпеку. Прагнення до пізнання нового зміцнилося і розвинулося у юнака під впливом його навчанням в Києво-Могилянській академії, де не лише відбулося знайомство з історичними й географічними творами, а й не були рідкістю студентські мандри.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Григорій Сковорода

Сковорода Григорій Савич (22.11.1722, сот. м. Чорнухи Лубенського полку, нині смт. райцентр Полтавської обл. – 29.10.1794, с. Пан-Іванівна Харківського повіту, нині с. Сковородинівка Золочівського району Харківської обл.) – видатний мислитель, поет, перекладач, педагог, композитор, родоначальник української філософії, перший філософ-мирянин, вихованець Києво-Могилянської академії.

Народився в родині козаків. У 1734-1741 роках навчався у Києво-Могилянській академії, дійшовши до другого року навчання курсу філософії. У 1741-1744 роках був співаком у придворному хорі у Санкт-Петербурзі. У 1744-1750 роках, перебуваючи у складі комісії (співаком придворної церкви) по заготівлі вин для імператорського двору в угорських землях (Токайська комісія), Також побував у Будапешті, Відні, Пресбурзі, Празі, Галле з освітньою метою.

Повернувшись з-за кордону, рік викладав піїтику у Переяславському колегіумі, після чого продовжив навчання в Києво-Могилянській академії у класі богослов’я.

У 1753-1759 роках за рекомендацією митрополита Тимофія Щербацького був домашнім вчителем у старшинській родині у с. Коврай Переяславського полку. У 1759-1769 роках з перервами викладав піїтику і грецьку мову у Харківському колегіумі.

З 1769 року і до смерті проживав в основному на Слобожанщині, відмовившись від кар’єри, чернецтва та власного дому; саме на той час припадає його плідна творча праця.

Філософські погляди Сковороди присвячені головним чином етиці, переплітаючись з ідеями платонізму та стоїцизму. Головним сенсом людського існування вважав самопізнання. Філософські трактати і діалоги він писав сумішшю церковнословянської, української та російської мов, байки – руською книжною мовою, пісні – українською.

Хоча твори Сковороди за його життя були розповсюджені в рукописах, перші видання з’явилися вже після смерті мислителя. Повне зібрання творів Сковороди з’явилося у 1973 р. у двох томах, щоправда, видано його не завжди задовільно з археографічної точки зору (Г.Сковорода. Повне зібрання творі. У 2-х т. — К.: Наукова думка, 1973. — Т. 1. — 532 с.; — Т. 2. — 576 с.). У 2011 р. побачило світ видання «Григорій Сковорода. Повна академічна збірка творів» (Харків-Едмонтон-Торонто: Майдан; Видавництво КІУС) за ред. проф. Леоніда Ушкалова.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.