(archive)

Георгій Аладов

Георгій (Аладошвілі/Аладов Давид Георгійович) [грузин. გიორგი (დავით გიორგის ძე ალადაშვილი) (08[20].12.1848*–06.02.1925), єпископ РПЦ, митрополит Грузинської Православної Церкви, випускник КДА – церковний діяч, педагог. Народився в селі Арбошики (грузин. არბოშიკი) Сигнахського повіту Тифліської губернії (нині – край Кахетія, Грузія) у сім’ї священика.

Закінчив Тифліську духовну семінарію (1869–1875). У 1879 році вступив на церковно-історичне відділення Київської духовної академії. Наприкінці 3-го курсу підготував випускний твір «Состояние Грузии и Грузинской Церкви в XV–XVIII вв.». На 4-му курсі спеціалізувався із загальної церковної історії та історії Російської Церкви. Закінчив академію зі ступенем кандидата богослов’я, отримавши право на здобуття ступеня магістра на підставі захисту друкованої магістерської дисертації без додаткових випробувань. Після завершення навчання повернувся до Грузії.

З 1884 року викладав у духовних училищах Грузії. У 1899 році прийняв чернецтво. У 1902 році призначений штатним членом Грузино-Імеретинської синодальної контори та настоятелем Йоано-Хрестительської чоловічої пустині Грузинської єпархії (нині – у складі Давидо-Гареджийського монастирського комплексу на кордоні між Грузією та Азербайджанською Республікою). У 1905 році призначений єпископом Гурійсько-Мінгрельським. У 1906 році брав участь у роботі Передсоборного Присутствія в Санкт-Петербурзі; обстоював ідею відродження автокефального статусу Грузинської Православної Церкви. З 1908 року посідав Імеретинську кафедру.

У 1917 році брав участь у Церковному Соборі у Светіцховелі (нині – кафедральний патріарший храм Грузинської Православної Церкви у м. Мцхета, Грузія), на якому було проголошено відновлення автокефалії Грузинської Православної Церкви. Відмовився брати участь у Всеросійському Помісному Соборі у Москві 1917–1918 років. З 1922 року служив настоятелем монастиря преподобного Стефана Хірського у селі Тібаані (нині – Сігнахський муніципалітет, Грузія). Після закриття монастиря у 1924 повернувся до рідного села Арбошики, де помер на 77-му році життя. Похований біля церкви Св. мучеників Кирика та Іуліти в селі Арбошики.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.

Афанасій Гассієв

Гассієв Афако (Афанасій) Аврамович (09[21].05.1844–1915), випускник Київської духовної академії – філософ, богослов, історик релігії, публіцист, громадський діяч, педагог, лінгвіст, перекладач. Батько Віктора Гассієва (1879–1962), винахідника першої у світі фотонаборної машини. Народився у т. зв. Осетинській слобідці (аулі) поблизу Владикавказької фортеці ( з 1863 року – м. Владикавказ Терської обл., нині – адміністративний центр Республіки Північна Осетія – Аланія РФ) у сім’ї селянина.

Навчався у Владикавказькому духовному училищі (1858–1862), Кавказькій (1862–1863, м. Ставрополь,), Тифліській (1863–1864, нині – м. Тбілісі, Грузія), знову Кавказькій (1864–1867) духовних семінаріях, виявивши неабиякі успіхи та інтелектуальні здібності. У 1867 році вступив на церковно-практичне відділення академії як стипендіат Товариства відновлення православного християнства на Кавказі. На початку 3-го курсу, у 1869 році, був переведений, за власним бажанням, на богословське відділення. На 4-му курсі спеціалізувався з психології, історії філософії, педагогіки та основного богослов’я. Ще у студентські роки виявив здатність до самостійних наукових студій. У 1869–1870 роках надрукував дві праці у журналі «Труды Киевской духовной академии», у т. ч. частину кандидатського твору «Коран в его истории и основных началах (вероучения и нравоучения)». Закінчив академію зі ступенем кандидата богослов’я.

У 1871 році розпочав педагогічну діяльність позаштатним викладачем педагогіки, фізики та математики Тифліської жіночої гімназії. З 1872 року обіймав посаду доглядача Моздоцького духовного училища, де викладав також російську та церковнослов’янську мови. На Закавказзі служив агентом-попечителем державного майна у різних губернських і повітових містах, відкрито захищаючи права селян, критикуючи бюрократичну систему і русифікацію Закавказзя шляхом заселення його земель російськими переселенцями всупереч інтересам і потребам місцевих мешканців, увесь час наражався на конфлікти із начальством і підозри з боку поліції «в политической неблагонадежности». Саме з таким формулюванням у 1904 році був звільнений з державної служби. З 1906 року мешкав у Владикавказі, де помер і похований.

Належав до чільних представників осетинської інтелігенції другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Його вважають першим осетинським філософом. Відомий як знавець мов, просвітник, талановитий публіцист, автор праць із філософії, історії релігії, етнографії, педагогіки, мовознавства.

Костянтин Воблий

Воблий Костянтин Григорович (27[15].05.1876–12.09.1947), випускник Київської духовної академії, академік УАН/ВУАН/АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР – економіст, географ, статистик, громадський діяч. Народився у селі Царичанка Кобеляцького повіту Полтавської губернії (нині – смт, адміністративний центр Царичанського р-ну Дніпропетровської обл.) у сім’ї священика.

Після закінчення Полтавського духовного училища (1886–1890) та духовної семінарії (1890–1896) навчався у Київській духовній академії (1896–1900), де здобув ступінь кандидата богослов’я. У 1900 році вступив на юридичний факультет Юр’ївського університету (нині – Тартуський університет, Естонія). У 1901 перевівся на юридичний факультет Варшавського університету, де здобув ступінь кандидата права (1904) та золоту медаль за працю «Заатлантическая эмиграция, ее причины и следствия. Опыт статистикоэкономического исследования». Був залишений професорським стипендіатом при кафедрі політекономії та статистики. У 1905 році перевівся у статусі професорського стипендіата до київського Університету Св. Володимира. У 1906 році склав іспити на ступінь магістра політекономії.

З 1906 року обійняв посаду приват-доцента (згодом професора) юридичного факультету Університету Св. Володимира, де читав курси політекономії та статистики до його закриття у 1920 році. У 1909 році здобув ступінь магістра політекономії за працю «Очерки по истории польской фабричной промышленности. Т. 1. (1764–1830)» (К., 1909). Після стажування в Берліні, Мюнхені та Парижі у 1910 році обійняв посаду екстраординарного професора Київського комерційного університету. У 1911 році захистив докторську дисертацію «Третья профессионально-промысловая перепись в Германии (Опыт аналитико-методологического исследования)» (К., 1911). З 1919 року очолював Інститут економічної кон’юнктури та народного господарства при УАН, упродовж 1928–1930 роки – віце-президент і член президії ВУАН. Після відновлення у 1933 Київського університету очолював кафедру економічної географії. У 1941–1943 роках разом із Інститутом економіки перебував в евакуації у м. Уфі (нині – Республіка Башкорстостан, РФ). З 1943 року – директор Інституту економіки АН УРСР. За видатні заслуги в розвитку науки, культури і техніки мав численні державні відзнаки.

Похований на Лук’янівському кладовищі.

Автор понад 200 праць з історії та теорії економіки, статистики, страхування, економічної географії, питань розвитку виробничих сил, кооперації, заробітної плати та ін., значна частина яких досі має наукове значення. Як автор першого підручника з економічної географії України (1919), що витримав згодом 6 видань, вважається фундатором української економічної географії.

Віссаріон (Пую Віктор)

Віссаріон (Пую Віктор) [румун.Visarion (Puiu Victor)] (15[27].02.1879–10.08.1964), митрополит Румунycької Православної Церкви, стипендіат Київської духовної академії – церковний та громадський діяч, історик Церкви. Нар. у місті Пашкани (румун. Paşcani, нині – повіт Ясси, Румунія) у сім’ї священика.

У 1899–1903 роках навчався на богословському факультеті Бухарестського університету. У 1903-1905 роках працював у Церковному відділі Міністерстві культів та освіти. У 1905 прийняв чернецтво. У 1907-1908 роках навчався у Київській духовній академії у статусі стипендіата (стипендію у розмірі 1000 франків на рік отримував від благодійного фонду єпископа Мелхіседека (Штефанеску).

Після повернення до Румунії призначений на служіння до Свято-Миколаївського собору м. Галац, з 1909 року – ректор семінарії «Св. Андрій» у Галаці. Після входження Бессарабії до складу Румунії у 1918 році призначений ректором Кишинівської духовної семінарії та екзархом монастирів Бессарабії. Очолив Кишинівське історико-археологічне товариство. Після відновлення Хотинської єпархії у 1923 році призначений єпископом Хотинським із резиденцією в м. Бєльці нині – Республіка Молдова), активно опікувався розвитком єпархії, відкрив духовну семінарію у місті Єдинці ( нині – у Рeспубліці Молдова) та низку шкіл. У 1935 році призначений митрополитом Буковинським із кафедрою у м. Чернівцях. У 1940 році написав листа Й. В. Сталіну, в якому засуджував антирелігійну політику радянського уряду. Доправив цей лист до посольства СРСР у Бухаресті, надавши його копії західним дипломатам. У 1942 році очолив місію Румунської Православної Церкви із резиденцією у м. Одесі на територіях між Дністром та Бугом (частина сучасної Республіки Молдова та Одеської, Миколаївської і Вінницької областей), що увійшли під час війни до складу Румунії під назвою Трансністрія (Задністров’я). Протидіяв поширенню у Трансністрії впливу УАПЦ. У 1945 році оселився у Західній Німеччині, звідки виїхав до Італії, а згодом – до Швейцарії. Ухвалою Народного трибуналу в Бухаресті від 21.02.1946 був заочно засуджений до смертної кари. З 1949 року мешкав у Франції, де очолював Румунську Західноєвропейську єпархію з центром у храмі Св. Архангелів у Парижі.

Іменем Віссаріона названо вулицю у Бєльцях.

Автор низки праць з історії Православної Церкви в Румунії та Молдові.

Тодор Бурмов

Бурмов Тодор Стоянов [у списках студентів КДА Феодор Стоянов] (02[14].01.1834– 25.10[7.11].1906), випускник КДА – болгарський державний і громадський діяч, педагог, науковець. Перший прем’єр-міністр незалежного Болгарського князівства. Народився у селі Нова Махала поблизу міста Габрово (нині – квартал м. Габрово, Республіка Болгарія) у сім’ї ремісника. У 1847 році у складі групи з 12 болгарських юнаків прибув, за згодою Св. Синоду РПЦ, для продовження навчання у Київській духовні семінарії. У 1853-1857 роках навчався в Київській духовній академії, здобувши ступінь магістра богослов’я і словесних наук з курсовим твором «О начале утверждения и распространения христианства в Болгарии». У промові, виголошеній на урочистому випускному акті у КДА, висловив думку про необхідність розвитку болгарської культури та боротьби Болгарії за створення власної національної Церкви.

На посаді вчителя Габровського училища запроваджував освітянські реформи. У 1860 році переїхав до Константинополя (нині – м. Стамбул, Туреччина), де на той момент сформувався потужний центр болгарського національного руху. Обійняв посаду вчителя в училищі при болгарській церкві Св. Стефана у Константинополі. Як активний учасник боротьби за відродження незалежної Болгарської Православної Церкви, входив до складу болгаро-грецької комісії з вирішення церковних питань. Активно займався журналістикою, друкував статті в болгарській періодиці, яка виходила в Константинополі, був редактором низки болгарських журналів.

Від початку російсько-турецької війни (1877–1878) працював у фінансовому відділі Тимчасового російського управління в Болгарії. У червні 1878 року призначений віце-губернатором міста Пловдив, з 1879 року – губернатор міста Софії. Був одним із засновників та лідерів Консервативної партії Болгарії, належав до її поміркованого крила. У зовнішній політиці виступав послідовним русофілом. За дорученням болгарського князя Олександра І Баттенберга сформував перший уряд незалежного Болгарського князівства. У 1879 році став першим прем’єр-міністром Болгарії, одночасно обіймав посади міністрів народної просвіти та внутрішніх справ. Як очільник уряду встановив дипломатичні взаємини Болгарії з великими державами. У 1878 році ініціював видання у Пловдиві першої після звільнення країни болгарської газети «Марица». У 1879–1880 роках був редактором газети «Витоша» – офіційного органу Консервативної партії. У наступні роки очолював редакцію газети «Балкан», співробітничав із редакціями газет «Светлины» та «Братство». У 1880 році був депутатом Габровського округу; у 1881 році – заступником голови Вищого касаційного суду Болгарії.

Похований у Софії. Іменем Бурмова у містах Болгарії названі вулиці та встановлені пам’ятні знаки.

Василій Богдашевський

Василій (Богдашевський Дмитро Іванович) (19[31]. 10.1861–26.02.1933), архієпископ РПЦ, випускник КДА, викладач і ректор КДА та КПБА – церковний діяч, богослов, історик філософії, перекладач. Народився у селі Завидів Володимир-Волинського повіту Волинської губернії (нині – Іваничівського р-ну Волинської обл.) у сім’ї священика. У 1882 році вступив на богословське відділення Киїської духовної академії, яке у 1886 році закінчив зі ступенем кандидата богослов’я, отримавши право на здобуття ступеня магістра на підставі захисту друкованої дисертації без додаткових іспитів.

У 1886 році розпочав річний термін професорської підготовки у статусі стипендіата вакантної кафедри логіки і метафізики, згодом став стипендіатом кафедри історії філософії. З 1887 року обійняв посаду в. о. доцента цієї кафедри. На основі захисту магістерської дисертації на тесму «Лжеучители, обличаемые в первом послании св. ап. Иоанна» у 1890 році затверджений у ступені магістра богослов’я і доцена кафедри історії філософії КДА. З 1897 році – на посаді доцента кафедри Св. Письма Нового Завіту, з 1902 року – екстраординарного професора. У 1900–1904 роках опублікував у журналілі «Труды Киевской духовной академии» та окремим виданням (К., 1904) фундаментальну працю «Послание св. ап. Павла к Ефесянам. Иса гогикоэкзеге тическое исследование», за яку здобув ступінь доктора богослов’я і 1905 року обраний на посаду ординарного професора.

У 1910 році у Благовіщенській Конгрегаційній церкві Києво-Братського Богоявленського монастиря рукопокладений у сан ієрея в целібатному стані. У 1910 році призначений редактором журналу «Труды Киевской духовной академии». У 1912 році учні та колеги вшанували 25-річчя його педагогічної діяльності, підготувавши «Киево-Могилянский сборник в честь протоирея Димитрия Ивановича Богдашевского, заслуженного ординарного профессора имп. Киевской духовной академии» (К., 1913. – 625 c., ХХV c.).

У 1913 році прийняв чернецтво у церкві преподобного Антонія Печерського у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври; згодом у Києво-Софійському соборі піднесений до сану архімандрита. У 1914 році обійняв посади ректора академії і настоятеля Києво-Братського Богоявленського монастиря. Очоливши Київську духовну академію у найскладніший і найдраматичніший період її історії, доклав усіх можливих зусиль для функціонування цього навчального закладу в умовах воєн і революцій, позбавлення духовної освіти державної підтримки і джерел існування. У 1917–1918 роках сприяв реалізації прагнення професорської корпорації КДА до оновлення академічного життя, розробці нового Статуту академії, затвердженого 13.08.1919 гетьманом Павлом Скоропадським. У 1921 році очолював Перекладацький Комітет, що опікувався перекладом Св. Письма і богослужбових книг українською мовою. Втративши останню надію на збереження КДА у її колишньому статусі, в січні 1920 звернувся до органів радянської влади із клопотанням про дозвіл на відкриття Академії як приватного навчального закладу. У 1920-1923 роках – ректор і професор Київської православної богословської академії. У 1923 році заарештований за звинуваченнями в антирадянській пропаганді і засуджений до заслання і після перегляду справи звільнений.

Похований у Богоявленському соборі Києво-Братського Богоявленського монастиря. Після знищення останнього у 1935 році перепохований на Лук’янівському кладовищі.

Віктор Аскоченський

Аскоченський Віктор Іпатович (01[13].10.1813–18[30].05.1879), випускник і викладач Киїської духовної академії – літератор, письменник, журналіст, публіцист, історик, богослов. Народився у місті Воронежі в сім’ї священика. Після закінчення Воронезької духовної семінарії (1829–1835) навчався у Київській духовнй академії (1835–1839). Маючи неабиякі музичні здібності та вокальні дані, співав у академічному хорі, був його регентом, писав церковну музику. У студентські роки почав займатися літературною творчістю, зокрема уклав віршовану «Галерею портретів» однокурсників. За успіхи в навчанні та випускний твір «Об обряде погребения в Церкви христианской» здобув ступінь магістра богослов’я і словесних наук.

З 1839 року був призначений, як один із найкращих випускників, на посаду викладача (після отримання магістерського диплома – бакалавра) польської та німецької мов (1839– 1841) духовної академії. У 1844 році переведений на посаду бакалавра патрології. З 1846 року служив радником Волинського губернського правління у Житомирі, у 1849–1851 роках – на посаді совісного судді та голови цивільної палати у м. Кам’янці-Подільському.

У 1851 році залишає службу й, оселившись у Києві, займається науковою і літературною працею. Друкує поезії та драми у журналах «Воскресное чтение», «Маяк», «Москвитянин». У 1857 році переїздить до Санкт-Петербурга, де у 1858 році започатковує тижневик «Домашняя беседа», де публікував вірші, байки, сатиричні нариси, критичні дописи, релігійно-моральні оповідання, переклади, церковно-краєзнавчі, етнографічні дослідження, документи з історії Церкви, статті, присвячені церковним пам’яткам і святиням тощо.

Похований у Троїце-Сергієвій пустині (село Стрельна, нині – в межах Санкт-Петербурга).

З виходом роману Аскоченського «Асмодей нашего времени» (1858) пов’язують започаткування традиції антинігілістичного роману, перші спроби художнього осягнення психології богоборства, розвинутих згодом у творчості І. С. Тургенєва, Ф. М. Достоєвського, Л. М. Толстого та ін. Один з перших істориків Києво-Могилянської Академії (Василий Григорьевич Григорович-Барский, знаменитый путешественник ХVІІІ века. – К., 1854. – 39 с.; Воспоминания о Я. К. Амфитеатрове, бывшем профессоре Киевской духовной академии. – К., 1854. – 24 с.; Киев с древнейшим его училищем Академией. – К., 1856. – Ч. 1. – 370 с.; Ч. 2. – 567 с.; История Киевской духовной академии по преобразовании ее в 1819 году. – СПб., 1863. – 282, YIII с.).

Андрій Антонін

Антонін (Капутін Андрій Іванович) (12[24].08.1817–24.03[05.04].1894) – архімандрит РПЦ, церковний діяч, археолог, палеограф, нумізмат, історик, біблеїст. Народився у селі Батуринському Шадринського повіту Пермської губернії (нині – с. Батурино Шадринського р-ну Курганської обл. РФ), у родині священика.

Навчався у Пермській та Катеринославській духовних семінаріях. Після навчання у Київській духовній академії у 1839-1843 роках залишений в академії на посаді бакалавра німецької мови. Отримавши диплом магістра богослов’я і словесних наук, викладав грецьку мову та моральне богослов’я. З 1847 року обіймав кафедру біблійної герменевтики та викривального богослов’я. У 1845 році прийняв чернецтво.

У 1850 році за клопотанням архієпископа Херсонського Інокентія (Борисова) був призначений настоятелем російської посольської церкви в Афінах. У 1853 році піднесений до сану архімандрита. У 1860–1865 роках служив настоятелем російської посольської церкви в Константинополі. У 1850-х роках здійснив археологічні та палеографічні дослідження старовинних грецьких християнських храмів, ініціював реставраційні роботи. Завдяки його зусиллям у 1852–1855 роках в Афінах було відновлено давню церкву Лікодиму, що з 1855 стала російським посольським храмом Св. Трійці. З 1856 друкував свої розвідки у грецьких археологічних виданнях. В афіно-константинопольський період досліджував старовинні рукописи, каталогізував понад 600 рукописів бібліотеки Єрусалимського подвір’я в Константинополі Під час експедиції до Афону у 1859 році описав і каталогізував бібліотеки тамтешніх монастирів. У 1863 році здійснив дослідження Сінайського кодексу Біблії. У 1865 році призначений керівником Російської духовної місії в Єрусалимі, для якої придбав низку значущих для розуміння біблійної історії і цінних з історико-культурного та просвітницького погляду 13 об’єктів площею близько 425 тисяч кв. м. та вартістю близько 1 млн рублів золотом. На цих ділянках розгорнув археологічну діяльність. Ці кошти протягом 25 років збирав серед православних російських аристократів і звичайних прочан. Вперше уклав систематичний науковий каталог з описом 1348 грецьких та слов’янських рукописів бібліотеки Сінайського монастиря Св. Катерини. Створив музей християнських старожитностей при Російській духовній місії в Єрусалимі.

Був одним із найщедріших благодійників Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії, систематично поповнюючи його фонд пам’ятками давньої грецької, слов’янської і єврейської писемності. Придбав у Палестині й подарував академії папірусні (ІІІ–IV ст.) і пергаментні (V–VI ст.) списки Нового Завіту, завдяки яким Київ увійшов до світової когорти міст – охоронців біблійної рукописної спадщини. Збирач і дослідник старожитностей православного Близького Сходу, Антонін став одним із родоначальників систематичних досліджень у царині церковної та біблійної археології у православних духовних академіях, передусім – у КДА. Помер у Єрусалимі, похований у збудованому ним храмі Вознесіння Господнього Російського Вознесенського монастиря на Єлеонській горі.

Антоній Амфітеатров

Антоній (Амфітеатров Яків Гаврилович) (15[27].10.1815–08[20]. 11.1879), архієпископ РПЦ, випускник, викладач і ректор Київської духовної академії – церковний та освітній діяч, богослов, проповідник, місіонер. Племінник митрополита Київського і Галицького у 1837–1857 роках святителя Філарета (Амфітеатрова). Народився у селищі Міаський завод Троїцького повіту Оренбурзької губернії (нині – м. Міас Челябінської обл. РФ) у сім’ї священика.

Після закінчення Калузьких духовного училища (1824–1828) та духовної семінарії (1828–1835) навчався у Київській духовній академії (1835–1839), де здобув ступінь магістра богослов’я. Як найкращий із випускників свого курсу, був залишений у Київській духовній академії вчителем грецької мови. Після отримання магістерського диплома перебував на посаді бакалавра. У 1840 році прийняв чернечий постриг. З перших років викладацької діяльності займався науковою роботою. У 1839-1841 роках брав участь у перекладі російською мовою греко-латинського лексикону Б. Гедеріка (Novum lexicon manuale GraecoLatinum et Latino-Graecum, primum a Benjamine Hederico. Tomus posterior. Lexicon Latino-Graecum. – Lipsiae, 1827) та бесід Св. Йоана Золотоустого на 1-ше послання до Коринтян. У 1841-1845 роках – професор богословських наук та інспектора і ректор Київської духовної семінарії. Член Київської духовної консисторії, цензурного комітету при КДА. З 1848 року настоятель Київського Свято-Микольського Пустинного монастиря. Його праця «Догматическое богословие Православной церкви» (К., 1848) залишалась основним підручником з курсу догматичного богослов’я в духовних семінаріях.

У 1851 році був призначений ректором і професором богословських наук Київської духовної академії, настоятелем Києво-Братського Богоявленського монастиря. За часів ректорства активно займався видавничою діяльністю. Був головним редактором, співробітником і цензором журналу «Воскресное чтение» (1851–1858). Ініціював видання журналу «Труды Киевской духовной академии» (1860–1917). У 1858 році призначений єпископом Чигиринським, вікарієм Київської єпархії. З 1859 року – єпископ Смоленський і Дорогобузький. Сприяв піднесенню у Смоленській єпархії парафіяльного життя, відкриттю церковнопарафіяльних шкіл, був засновником і редактором журналу «Смоленские епархиальные ведомости». З 1866 року – єпископ Казанський і Свіязький. Керуючи Казанською єпархією, сприяв значній активізації місіонерської роботи, ініціював видання журналу «Известия по Казанской епархии». Заповів своє книжкове зібрання семінарії та духовним училищам Казані.

За ініціативи і фінансової підтримки Антонія видано відомі праці В. Аскоченського: «Киев с древнейшим его училищем Академиею» (у 2 ч. – К., 1856), «История Киевской духовной академии по преобразовании ее в 1819 году» (СПб., 1863), «Великие дни богослужения в Киево-Печерской Лавре» (К., 1859).

Іриней Фальковський

Фальковський Іван Якимович, чернече ім’я Іриней (28.05.1762, село Білоцерківці Пирятинської сотні Лубенського полку, тепер Пирятинського р-ну Полтавської обл. — 29.04.1823, Київ) — науковець, письменник, історик, математик, географ, астроном, ректор Києво-Могилянської академії, єпископ Чигиринський, Смоленський і Дорогобузький. Народився у сім’ї священика отця Якима Фальковського, який після смерті дружини прийняв чернечий постриг у Київському Братському монастирі. У 1772-1775 роках навчався в Києво-Могилянській академії. З 1775 року разом з батьком та братом у складі Токайської комісії із заготівлі вин до царського двору в Угорщині. Виконуючи незначні обов’язки, мав можливість навчатися у 1777-1778 навчальному році навчався у протестантській школі, потім у піарській гімназії Пешта й Пресбурзькому (Братиславському) ліцеї, де вивчав іноземні мови, в т. ч. угорську. Згодом навчався на кошти глави російського посольства у Відні в університеті Буди (тепер у межах Будапешта), де досконало вивчив історію, географію, експериментальну фізику, особливо захоплювався математикою та астрономією. У 1783 році повернувся до Києва, відмовившись від посади писаря в російському посольстві у Відні. Привіз із собою багато книг, частину яких передав до бібліотеки Києво-Могилянської академії, де вивчав богослов’я. З 1783 року протягом 21 року викладав у академії алгебру, геометрію, астрономію, архітектуру, змішану математику — гідравліку, оптику, а також — історію, географію, поезію, німецьку мову, філософію, теологію. У 1893-1804 роках— ректор Києво-Могилянської академії.

Автор псалмів, гімнів, елегій російською, німецькою, латинською і французькою мовами, складав стихирі, писав історичні, філософські, богословські твори, праці з географії, математики, фізики, астрономії, статистики, укладав підручники, календарі та ін. Фальковський — автор «Краткого географического описания Венгрии», «Записок о Киево-Могилянской академии», «Сокращения Церковной хронологии, называемой наукой о Пасхалии» . Найвідомішою працею був його підручник з догматико-полемічного богослов’я, яким користувалися у всіх духовних закладах, «Christianae Ortodoxae Dohmatico-polemicae Theologiae, olim a clarissimo viro Theophane Procopowicz ejusque continuato rebus adornatae ac in tribus voluminibus primum anno MDCCLXXXIII [1783] editae, Compendium» («Стислий виклад християнського православного догматично-полемічного богослов я, колись найяснішого мужа Теофана Прокоповича, продовжений і вдосконалений і вперше у трьох томах року 1783 відредагований»). Цією працею нагороджували найкращих студентів Києво-Могилянської академії. Значна частина із великої рукописної спадщини (близько 1300 праць) зберігається в Iнституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського.

У Києво-Могилянській академії відкрив фізико-математичний кабінет, в якому були земні й небесні глобуси, сфери Миколи Коперніка, повітряний насос, електрична машина, телескоп, астролябія, барометр тощо. При Київському Михайлівському Золотоверхому монастирі відкрив навіть маленьку обсерваторію. Захоплювався музикою, писав музичні твори. З його ініціативи після тривалої перерви відкрито клас нотного співу, який мав задовольнити потреби академічного хору та хору Київського Братського монастиря. У 1792 році при академії створив студентське вільне піїтичне товариство, метою якого було «повсякденне читання хороших книг». У 1807 році висвячено на єпископа Чигиринського й коад’ютора Київського; у 1812-1813 роках— єпископ Смоленський і Дорогобузький, де 1812 організував народне ополчення для боротьби з французькою армією. Похований в Михайлівському Золотоверхому соборі в приділі св. Варвари.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. – Київ : КМ Академія, 2001.