(archive)

Іван Кавамото

Кавамото Іван Якимович [япон. 河本恪三郎 (КАВАМОТО Какусабуро), 瀬沼恪三郎 (СЕНУМА Какусабуро)] (08[20].04.1868 – серпень 1945), випускник Київської духовної академії– церковний діяч і педагог, богослов, перекладач. Народився у місті Хатіодзі провінції Мусасі, Японія (нині – р-н Канто столичного округу Токіо), у родині дрібного торговця. Був усиновлений родиною Кавамото.

Під впливом почутої проповіді святителя архієпископа Миколая Японського (Касаткіна, 1836–1912) прийняв християнство. Незважаючи на спротив родини, у 1883 році вступив до Токійської православної семінарії при Російській духовній місії в Японії. У 1890 році відряджений на навчання до Санкт-Петербурга. Протягом року перебував у Санкт-Петербурзькій духовній семінарії, готуючись вступати до Медико-хірургічної академії (після повернення до Японії мав служити лікарем у навчальних закладах місії). Однак вирішив отримати духовну освіту. У 1891–1895 роках навчався у Київській духовній академії, де здобув ступінь кандидата богослов’я без права служби в духовних навчальних закладах Російської імперії. Рукопис кандидатського твору «Учение Св. Афанасия Великого о воплощении Сына Божия и совершенном им деле искупления» зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського.

Перед поверненням до Японії, у 1895 році здійснив паломництво до Палестини; зустрічався з Патріархом Єрусалимським Герасимом ІІ (Протопапасом) та іншими представниками православного духовенства. В Японії служив викладачем, згодом – ректором Токійської православної семінарії; викладав російську мову. Публікував багато статей у православних японських часописах, був також кореспондентом газети «Московские ведомости». У 1902–1904 роках листувався з Л. М. Толстим; звернувся до нього за дозволом перекласти роман «Анна Каренина». Отримавши згоду, працював над перекладом у співавторстві з відомим японським письменником Одзакі Койо, який здійснював стилістичне редагування.

Брав участь у складі представників Японської Православної Церкви у міжконфесійному мітингу в Токіо на підтримку дій японського уряду у російсько-японській війні. Водночас був членом «Товариства духовної розради військовополонених», яке опікувалося релігійними потребами російських військових, що перебували у японському полоні. З 1915 року працював у Дослідницькому відділі Південно-Маньчжурської залізниці, а також учителем російської мови. У 1927 році як перекладач японської делегації здійснив подорож до СРСР. У 1936 році був заарештований за підозрою у шпигунстві, згодом звільнений. У 1939 році був одним із чотирьох кандидатів на посаду предстоятеля Японської Православної Церкви.

В творчому доробку Кавамото – переклади творів російської літератури, богословські праці російських авторів. Автор книги «Відмінності між вченням Православної та Англіканської Церков», укладений ним збірник праць до 50-річчя місіонерської діяльності святителя Миколая Японського (1911), праці з морального богослов’я, численні статті у православних виданнях Японії, посібника для вивчення російської мови та японо-російського розмовника.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.

Інокентій Борисов

Інокентій (Борисов Іван Олексійович) (15[27].12.1800–26.05[07.06].1857), святитель, архієпископ РПЦ, випускник, викладач і ректор Київської духовної академії – церковний діяч і педагог, богослов, історик Церкви, проповідник. Народився у повітовому місті Єлець Орловської губернії (нині – адм.іністративний центр Єлецького р-ну Липецької обл. в Росії) у сім’ї священика.

Після навчання у Воронезькій та Орловській духовних семінаріях у 1819–1823 роках навчався у Київській духвній академії, яку закінчив зі ступенем магістра богослов’я і словесних наук. У 1823 році призначений інспектором і професором церковної історії та грецької мови Санкт-Петербурзької духовної семінарії переведений на посаду ректора Олександро-Невського духовного училища. З 1824 року обіймав посаду бакалавра богословських наук Санкт-Петербурзької духовної академії, з 1826 року – екстраординарний професор. У 1826 році піднесений до сану архімандрита.

З 1830 року – ректор і професор богословських наук КДА та настоятель Києво-Братського Богоявленського монастиря. Виявив себе талановитим адміністратором, реформатором та організатором духовної освіти і науки. Відіграв значну роль у розвиткові київської духовно-академічної філософії, сприяв становленню гомілетики як академічної дисципліни, розвитку церковно-історичної науки у КДА. Доклав зусиль щодо розвитку бібліотеки КДА; у 1832 році облаштував читальну залу. За часів його ректорства було покращено умови життя студентів; реконструйовано лікарню; вдосконалено фізичний кабінет; улаштовано академічне подвір’я, на якому вперше розбито алеї; оновлено та прикрашено портретами видатних діячів Київської Академії Конгрегаційну залу. Відроджував колишні і створював нові традиції академії, зокрема відновив щорічне молитовне поминання засновників та благодійників Київської Академії у день кончини митрополита Петра Могили (31 грудня). У 1836 року призначено єпископом Чигиринським, настоятелем Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря. При цьому до 1839 року залишався на посаді ректора КДУ.

У 1841 році очолив Вологодську єпархію, згодом – єпископ і архієпископ Харківський і Охтирський. У 1848 році отримав призначення до Херсонської і Таврійської єпархії. У 1853 році ініціював проведення археологічних розкопок на руїнах Херсонеса, виклопотав дозвіл на створення музею віднайдених християнських старожитностей.

Помер в Одесі; похований в Спасо-Преображенському кафедральному соборі. Під час закриття і знищення собору в 1936 році поховання Інокентія було перенесено на Слобідське кладовище Одеси; у 1987 році було перепоховано на братському кладовищі Свято-Успенського Патріаршого монастиря; у 2007 році перенесено до новозбудованого Спасо-Преображенського кафедрального собору.

Залишив значну творчу спадщину, представлену працями з богословських наук, церковної історії та археології, численними проповідями, «словами», промовами, акафістами тощо.

Віктор Іваницький

Іваницький Віктор Федорович (20.11[02.12].1881 – лютий 1955), випускник і викладач Київської духовної академії – сходознавець, біблеїст, гебраїст, бібліограф, бібліотекознавець. Народився у селі Калузьке Херсонського повіту та губернії (нині – село Калуга Березнегуватського р-ну Миколаївської обл.) у сім’ї священика.

Навчався у Херсонській духовній семінарії (1892–1896), Одеській духовній семінарії (1896–1902) та академії (1902–1906), яку закінчив зі ступенем кандидата богослов’я, отримавши право на здобуття ступеня магістра на підставі захисту друкованої дисертації без додаткових іспитів. Як один із найкращих випускників 1906 року, був залишений у академії професорським стипендіатом кафри біблійної історії. У 1907 році обраний Радою Київської дховної академії на вакантну кафедру біблійної історії. У 1912 році затверджений у ступені магістра богослов’я і званні доцента. З 1914 року виконував функції діловода в редакції журналу «Труды Киевской духовной академии». Уклав «Систематический указатель статей, помещенных в “Трудах императорской Киевской духовной академии” за 1905–1914 гг.» (К., 1915). З 1917 року – екстраординарний професор академії.

Після закриття Київськї духовної академії у 1919 році – приват-доцент історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира. У 1920–1925 роках – професор Київського археологічного інституту. У зазначених навчальних закладах читав історію Стародавнього Сходу, спецкурси, присвячені історії Вавилоно-Ассирії, вавилоно-ассирійській літературі, культурі Передньої Азії, давній історії євреїв, історичній географії Ханаана, історії антисемітизму у стародавньому світі, археологічним відкриттям на Стародавньому Сході та ін. Викладав також давньоєврейську, арамейську, новоассирійську мови. У 1920-х співробітничав із ВУАН. Входив до складу Єврейської історично-археографічної комісії (1923–1929), київської семітологічної секції Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства (1929–1930) та Візантологічної комісії (1926–1930). У 1920–1933 роках працював у Всенародній бібліотеці України (нині – Національна бібліотека України ім. В. Вернадського), завідуючи відділами Orientalia, бібліотекознавства і стародруків. Розробив інструкції з формування та опрацювання фондів, опису книг схід. мовами; ініціював створення у Відділі Orientalia підвідділу гебраїки-юдаїки. Входив до складу Президії утвореного в 1925 році Науково-дослідного інституту бібліотекознавства при бібліотеці. Був звільнений з посад у 1933 році під час чергової кадрової «чистки» бібліотеки.

У 1933 році переїхав до міста Йошкар-Ола (Марійська АО, нині – Республіка Марій Ел у складі Російської Федерації), де працював на посаді наукового співробітника Республіканської наукової бібліотеки та викладав у Марійському державному педагогічному інституті. Після виходу на пенсію у 1950 році переїхав до України, до Кам’янця Подільського, де помер і похований.

Максим Задвірняк

Задвірняк Максим Євменович (15[27].09.1892*–04.06.1938), єпископ Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), навчався у Київській духовній академії – церковний діяч. Народився у селі Витягайлівка (передмістя містечка Тростянець Брацлавського повіту Подільської губернії (нині – у складі смт Тростянець Тростянецького р-ну Вінницької обл.) у сім’ї селянина.

Після закінчення Тульчинського духовного училища (1904–1908) та Подільської духовної семінарії (1908–1914) висвячений на ієрея та призначений на посаду священика Свято-Покровської церкви села Летава Кам’янецького повіту Подільської губернії (нині – Чемеровецького р-ну Хмельницької обл.). У 1916–1919 навчався у Київській духовній академії (закінчив 3 курси). Після закриття академії повернувся на Поділля. На початку 1920-х років підтримав ідею автокефалії Православної Церкви в Україні. З 1923 – єпископ Української автокефальної православної церкви. У 1927 році брав участь у ІІ Соборі УАПЦ; був обраний головою Церковно-богослужбової комісії. Під час вимушеного саморозпуску УАПЦ у січні 1930 року склав єпископські повноваження. У жовтні того ж року приєднався до створеної з частини її парафій УПЦ на чолі з архієпископом Іваном Павловським. У 1930–1935 роках служив священиком у селі Мочулинці Городоцького р-ну Вінницької обл. (нині – Волочиського р-ну Хмельницької обл.).

26 квітня 1935 року заарештований співробітниками НКВС на очах п’ятьох дітей. Обвинувачений у антирадянській агітації. Винним себе не визнав. 07.08.1935 року засуджений до 5 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував у Далекосхідному таборі на станції Малмиж (нині – Амурського р-ну Хабаровського краю РФ). Попри слабке здоров’я, працював на будівництві залізниці Хабаровськ – Комсомольськ-на-Амурі. Згодом – імовірно, завдяки неодноразовим зверненням дружини по допомогу до організації «Помощь политическим заключенным», очолюваної К. П. Пєшковою, – переведений на станцію Болонь (нині – Амурського р-ну Хабаровського краю РФ), де працював старшим табельником у конторі. Навесні 1938 року заарештований вдруге. 05.04.1938 року засуджений Трійкою УНКВС до вищої міри покарання. Розстріляний. Похований у розстрільному рову на Хабаровському кладовищі. Постановою Хабаровського крайового суду від 20.04.1962 року справу 1938 року припинено за браком складу злочину. За справою 1935 року реабілітований 15.01.1993 року рішенням прокуратури Хмельницької області.

Зусиллями нащадків Задвірняка 04.06.2013 року його пам’ять було вшановано панахидами у містах Київ (Свято-Володимирський кафедральний патріарший собор), Петропавловськ-Камчатський, Красноярськ, Севастополь, Ужгород, на станції Мініно поблизу міста Красноярськ, а також у Німеччині. У червні 2013 одним з онуків встановлено пам’ятник Задвірняка на місці розстрільного рову на Хабаровському кладовищі.

Володимир Завитневич

Завитневич Володимир Зенонович (02[14].04.1853–18.02.1927), викладач Київської духовної академії – історик, філософ, богослов, церковний і громадський діяч. Народився у селі Литвяни Мінського повіту і губернії (нині – агромістечко в Узденському р-ні Мінської обл. Республіки Білорусь) у сім’ї священика.

Початкову освіту здобув в Узденському парафіяльному і Мінському духовному училищах, середню – у Мінській духовній семінарії (1870–1875). У 1875–1879 роках навчався на церковно-історичному відділенні Санкт-Петербурзької духовної академії, яке закінчив зі ступенем кандидата богослов’я, отримавши право на здобуття ступеня магістра на підставі захисту друкованої дисертації без додаткових іспитів. Кандидатський твір присвятив дослідженню однієї з найважливіших пам’яток полемічної літератури 1620-х років «Палінодія, або Книга оборони» видатного київського інтелектуала першої чверті ХVІІ ст. Захарія Копистенського.

У 1884 році обраний Радою академії на посаду доцента кафедри російської цивільної історії; обіймав цю кафедру протягом усієї подальшої академічної діяльності. З 1899 року – екстраординарний професор, з 1903 року – ординарний професором академії. У 1912 році обраний почесним членом академії. У 1908–10 у Києві діяли засновані Завитневичем «Среднеобразовательные вечерние женские курсы проф. В. З. Завитневича». Мав значний авторитет і довіру у студентів; захищав інтереси студентства у стосунках з адміністрацією. Відіграв значну роль у припиненні студентського страйку і нормалізації академічного життя під час 1-ї російської революції. У 1905–1908 роках був одним з активних учасників усіх реформаторських процесів у житті КДА – зокрема підготовки «Проекта наиболее необходимых временных изменений и дополнений устава православных духовных академий», схваленого загальними зборами викладачів у листопаді 1905 року, та «Проекта устава православных богословских академий», розглянутого Радою академії в лютому 1906 року. Член Церковно-археологічного товариства при академії, Історичного товариства Нестора Літописця при Університеті Св. Володимира, Київського товариства охорони пам’яток старовини, Комітету з розбору давніх актів при київському генерал-губернаторі та ін. За часів Гетьманату у 1918 році очолював створену при Міністерстві сповідань Культову комісію, був головою його Наукової комісії з розробки програм з історії Української Церкви, географії та цивільної історії України; підготував записку «К вопросу о научной разработке истории Украинской Церкви». Разом із відомим науковцем і громадським діячем М. В. Довнар-Запольським у 1918 році викладав на курсах білорусознавства, організованих для членів Білоруської національної організації на теренах України.

Помер у Києві, похований на Щекавицькому кладовищі (зруйноване у 1950-х роках).

Автор кількох монографій та численних статей, опублікованих у журналалах «Труды Киевской духовной академии», «Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца», «Киевская старина», «Христианское чтение», «Холмско-Варшавский епархиальный вестник», «Странник», «Мирный труд», «Церковно-общественный вестник», «Христианская мысль» та ін. У 1885–1893 роках здійснив археологічні розкопки на території Мінської, Полтавської та Чернігівської губерній, дослідивши понад 700 курганних поховань, 82 могильники і городища. Відіграв значну роль у вивченні археологічного ареалу розселення слов’янського племені дреговичів. Систематично поповнював археологічними знахідками фонд Церковно-археологічного музею Київської духовної академії.

Євгеній (Болховітінов Євфимій Олексійович) (18[29].12.1767– 23.02[07.03].1837), єпископ Російської праволавної церкви, митрополит Київський і Галицький – церковний діяч, історик, археолог, археограф, бібліограф. Народився у місті Воронежі у сім’ї священика. У 1778–1784 роках навчався у Воронезькій духовній семінарії, з 1784 року – у московській Слов’яно-греко-латинській академії. У студентські роки також відвідував лекції в Московському університеті; підготував до друку кілька власних творів і перекладів з іноземних мов.

З 1789 року – викладач Воронезької духовної семінарії. З 1800 року – префект і викладач Олександро-Невської духовної семінарії у Санкт-Петербурзі та архімандрит Свято Троїцького Зеленецького монастиря, з 1802 року – настоятель Троїце-Сергіївської пустині і викладач богослов’я у Санкт-Петербурзькій духовній академії. З 1822 року – митрополит Київський і галицький. Розгорнув активну діяльність з відбудови Києво-Братського Богоявленського училищного монастиря, що постраждав від пожежі у 1811 році. Сприяв створенню академічної Конференції – адміністративного органу Київського духовного училища. У 1826 році ініціював створення її першого повного каталогу бібліотеки КДУ, що містив відомості про 4488 найменувань, рубрикованих за 12 розділами. Ініціював створення щорічної Євгеніє-Рум’янцевської премії для студентів КДУ (200 руб.) за кращі роботи з церковно-історичної тематики.

Помер у Києві, похований у Софійському кафедральному соборі. Згідно його духівниці Київська духовна академія успадковувала поряд із преміальним фондом зібрані Євгенієм колекції мап, атласів, естампів, портретів відомих церковних і державних діячів. Київській духовній семінарії заповів усі книги зі своєї книгозбірні, яких не було у семінарській бібліотеці (решта книжок Євгенія поповнила бібліотеку Софійського собору. Протягом ХІХ – поч. ХХ ст. на сторінках журналу «Труды Киевской духовной академии» регулярно публікувалися матеріали і розвідки, присвячені життю та творчості Євгенія.

Автор низки наукових досліджень з історії Руської Церкви, краєзнавства, підручників і перекладів з іноземних мов. Виявив та ввів до наукового обігу численні документи з історії Київської митрополії, місцевих храмів і монастирів. Ініціював проведення археологічних розкопок у Києві, в результаті яких було відкрито фундамент Десятинної церкви (1824), відбудованої у 1828–1842 роках; здійснено археологічні дослідження Золотих воріт, фундаментів Ірининської церкви.

Віктор Елланський

Елланський Віктор Васильович (13[25].09.1874–08.09.1937), священномученик, протоієрей, випускник Київської духовної академії – священнослужитель РПЦ, церковний педагог та адміністратор. Народився у селі Плоске Остерського повіту Чернігівської губернії (нині – Броварського р-ну Київ. обл.) у сім’ї священика.

Закінчив Чернігівські духовне училище (1883–1888) та духовну семінарію (1888–1894). У 1895 році висвячени на ієрея та призначений священиком Свято-Успенської церкви села Тулиголове Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині – Кролевецького р-ну Сумської обл.), де відкрив школу грамоти. За власним клопотанням невдовзі переведений до Туркестанської єпархії: з 1898 року служив у Свято-Троїцькій церкві станиці Лепсинська Семиреченської обл. Туркестанського генерал-губернаторства (нині – Алматинської обл. Республіки Казахстан). У 1900 році повернувся на Чернігівщину, де служив у храмах сільських громад, обіймав посади законовчителя і завідувача місцевих церковних шкіл. У 1910–1914 роках навчався у КДА, де здобув ступінь кандидата богослов’я. З 1914 року служив законовчителем одразу кількох навчальних закладів міста Вінниці. З 1915 року служив у храмі преподобного Серафима Саровського у передмісті Києва Пущі-Водиці, став його настоятелем.

За радянських часів неодноразово репресований. У 1924 заарештований та обвинувачений у контрреволюційній діяльності і засуджений до 3 років заслання. Відбувши покарання, у 1927 році повернувся до Києва. Служив у Олександро-Невській церкві в сані протоієрея. У 1929 році заарештований удруге і засуджений до 3-річного заслання у Східно-Сибірському краю. Відбувши термін покарання у 1932 році, отримав заборону на проживання у центральних містах та областях СРСР. Оселившись у місті Мічуринську (колишнє місто Козлов) Воронезької обл. (нині – Тамбовської область Російької федерації), виконував пастирські обов’язки, часто звершуючи богослужіння не лише у місті, а й у околишніх селах. У 1935 році знову заарештований і звинувачений в антирадянській агітації й засуджений до 5 років таборів до Карагандинського виправно-трудового табору. У 1937 році заарештований у таборі за звинуваченням у контрреволюційній агітації та проведенні нелегальних богослужінь. Винним себе не визнав. 31.08.1937 засуджений Трійкою Управління НКВС Карагандинської обл. до вищої міри покарання. Розстріляний на 63-му році життя у табірному пункті «Аліхан». Реабілітований прокуратурою Карагандинської обл. Казахської РСР 03.04.1990. У 2000 канонізований Ювілейним Архієрейським Собором Російської православної церкви як священномученик. Дні пам’яті – 8 вересня та у Соборі новомучеників і сповідників Російських, Соборі Карагандинських святих, Соборі святих Київської духовної академії.

Василь Екземплярський

Екземплярський Василь Ілліч (30.12.1874[11.01.1875]–03.07.1933), випускник і викладач Київської духовної академії – богослов, філософ, релігійний публіцист, видавець. Син архієпископа Варшавського і Привісленського Ієроніма (Екземплярського). Народився у Києві в сім’ї священика. Батько Ілля Тихонович, випускник (1861) і магістр (1870) Київської духовної академії, на той час служив у Петропавлівській церкві та обіймав посади законовчителя у Колегії Павла Ґалаґана і Київської 1-й чоловічої гімназії. Мати, Ганна Семенівна, у дівоцтві Пилипеєва (донька священика храму в ім’я Різдва Христового на Подолі, професора цивільної історії Київську духовну семінарію Семена Івановича Пилипея, який закінчив Київську духовну академію у 1835 зі ступенем магістра).

З 1885 навчався у Київській 1-й чоловічій гімназії. Після прийняття батьком чернецтва, висвячення на єпископа та призначення на Тамбовську кафедру переїхав до міста Тамбова, де навчався у Тамбовській духовній семінарії., виявив неабиякі успіхи в опануванні предметів. У 1896 році вступив до академії. Попри слабке здоров’я протягом студентських років демонстрував видатні успіхи у навчанні. Закінчив академію у 1901 році зі ступенем кандидата богослов’я, отримавши право на здобуття ступеня магістра на підставі захисту друкованої магістерської дисертації. У 1901-1902 роках перебував у КДА у статусі професорського стипендіата кафедри догматичного богослов’я. У 1904 році опублікував у вигляді монографії дисертацію «Библейское и святоотеческое учение о сущности священства», яку захистив на публічному засіданні Ради КДА, здобувши ступінь магістра богослов’я. У 1905 році удостоєний звання доцента, з 1907 року – екстраординарний професор кафедри морального богослов’я.

Належачи до чільних представників ліберальних кіл Київської духовної академії, у 1905–1908 роках був одним з ініціаторів і активних учасників усіх трансформаційних процесів у житті КДА, зокрема підготовки «Проекта наиболее необходимых временных изменений и дополнений устава православных духовных академий», схваленого загальними зборами викладачів у листопаді 1905 року, та «Проекта устава православных богословских академий», розглянутого Радою академії в лютому 1906 року. Звільнений з академії у 1912 році як інакомислячий займався науковою діяльністю, зокрема очолював Київське релігійно-філософське товариство, з 1914 року – член ради Науково-філософського товариства при Університеті Св. Володимира. У 1916-1917 роках власним коштом видавав журналу «Христианская мысль», в якому активну участь брали П. П. Кудрявцев, В. В. Зеньковський, П. В. Тихомиров, В. З. Завитневич, І. П. Четвериков та інші київські професори. Після Лютневої революції був поновлений на посаді професора морального богослов’я КДА й у статусі члена її Ради.

У 1917–1918 роках брав активну участь у реформуванні та розбудові церковного життя. З липня 1918 року разом із групою інших професорів КДА входив до складу Вченого комітету при Міністерстві сповідань; керував діяльністю його Видавничої комісії, спеціальних комісій із видання популярних книг і брошур та організації культурно-просвітницьких гуртків, публічних лекцій і курсів. На початку 1920-х років практично втратив зір, однак викладав слухачам Київської православної богословської академії моральне богослов’я.

Помер у Києві, похований на Солом’янському кладовищі.

Георгій Гурій

Гурій (Гроссу Георгій Степанович) [румун. Grosu Gurie (Gheorghe)] (20.12.1876[01.01.1877]–14.11.1943), митрополит Румунської Православної Церкви, випускник Київської духовної академії – церковний і громадський діяч, педагог. Брат професора академії протоієрея Миколи Степановича Гроссу. Народився у селі Німорень Кишинівського повіту Бессарабської губернії (молд. Nimoreni, нині – Яловенський р-н Республіки Молдова) в сім’ї псаломщика.

Після закінчення Кишинівських духовного училища (1888–1892) та духовної семінарії (1892– 1898) навчався у Київській духовній академії (1898–1902), де здобув ступінь кандидата богослов’я. З 1902 року призначений на посаду протисектантського місіонера Кишинівської єпархії. Того ж року прийняв чернецтво та був висвячений на ієромонаха. Долучившись до молдавського національного руху, обстоював єдність мови і культури Румунії та Бессарабії. Під час революції 1905–1906 років виступав за запровадження молдавської мови викладання в духовних навчальних закладах Бессарабії; звершував богослужіння молдавською мовою. На загально єпархіальному з’їзді депутатів від духовенства у Кишиневі у 1905 році був включений до складу комісії, якій доручалось укласти проект і кошторис єпархіальної друкарні, призначеної для видання церковної літератури мовами народів Бессарабії. У 1907 році уклав програму видання духовно просвітницького журналу «Луминъторюл» («Просвітитель»), був призначений одним із його редакторів. У 1908–1910 роках підготував і видав молдавською мовою «Закон Божий» (1908), буквар (1909) і граматику (1910).

Після Лютневої революції 1917 року долучився до руху за автономію Бессарабії. Підготував до перевидання латиницею свій молдавський буквар («Abecedar moldovenesc»). Був одним із засновників Молдавської національної партії. 21.11.1917 брав участь у відкритті першого засідання Сфатул Церій (молд. Sfatul Ţării, Рада Країни). Увійшов до складу Ради генеральних директорів (уряду) Молдавської Демократичної Республіки як генеральний директор у справах освіти та культі). Після приєднання Бессарабії до Румунії навесні 1918 року та рішення Св. Синоду Румунської Православної Церкви від 16.06.1918 про створення на бессарабських теренах автономної митрополії, перейшов до юрисдикції Румунської Православної Церкви. 04.07.1918 обраний Св. Синодом Румунської Православної Церкви єпископом Ботошанським, вікарієм Молдавської митрополії. 21.02.1920 на зборах представників духовенства та мирян у Кишиневі обраний архієпископом Кишинівським і Хотинським. Після проголошення Румунського Патріаршества у 1925 році і відповідно до декрету румунського короля Михая І у 1928 році був про піднесений до сану митрополита. У 1926 році ініціював відкриття в Кишиневі богословського факультету. Помер в Бухаресті. Похований у монастирі Черніка (румун. Cernica) поблизу Бухареста.

У російській історичній літературі кваліфікується як зрадник інтересів Російської православної церкви та провідник румунізації Бессарабії. Натомість у сучасній румунській та молдавській історіографії постає захисником церковної автономії Бессарабії та її особливих церковних і культурних традицій. Іменем Гурія названо одну з вулиць у Кишиневі, а також гімназію у його рідному селі Німорень.

Сильвестр Гогоцький

Гогоцький Сильвестр Сильвестрович (05[17].01.1813–29.06[11.07].1889), випускник і викладач Київськї духовної академії – філософ, історик філософії, педагог, психолог, освітній діяч. Народився у місті Кам’янець-Подільський у сім’ї священика. Початкову освіту здобув під керівництвом батька – протоієрея Сильвестра Григоровича Гогоцького (1783–1853), вихованця (1803–1806) і колишнього викладача Києво-Могилянської академії (1806–1808), вчителя і професора словесності Подільської духовної семінарії (1808–1823) та настоятеля (1841–1853) Кам’янець-Подільського кафедрального Йоано-Предтеченського собору. З дитинства виявляв неабиякі інтелектуальні здібності та творчу обдарованість (займався малюванням і грав на скрипці).

Після закінчення навчання у Подільському духовному училищі (1821-1827) і Подільській духовній семінарії (1827–1833) навчався у КДУ (1833-1837), яку закінчив зі ступенем магістра богослов’я і словесних наук. З 1837 року у Київському духовному училищі на посадах вчителя польської і німецької мов, бакалавра, екстраординарного і ординарного професора філософії. З 1848 року на основі опублікованої праці pro venia legendi «Критический взгляд на философию Канта» (К., 1847) в Університеті Св. Володимира викладав курси історії філософії Нового часу і моральної філософії. Одночасно викладав у академії, яка залишалась основним місцем його служби до 1851 року. Докторська дисертація «Обозрение системы философии Гегеля» ( К., 1850) стала першою у Росії дисертацією, присвяченою аналізу Геґелєвої філософії. З 1851 року – ординарний професор кафедри педагогіки Університету Св. Володимира. Протягом 1850–1860-х років опублікував низку праць, у яких заявив про себе як про одного з провідних фахівців із педагогіки у тогочасній Росії. У 1878 році завершив важливу справу створення Київських Вищих жіночих курсів, був їхнім директором, викладав педагогіку і психологію. Був нагороджений низкою державних нагород. У 1887 році обраний почесним членом академії.

Похований у Києво-Видубицькому монастирі. Зробив вагомий внесок у розвиток духовно-академічної та університетської філософської освіти в Росії ХІХ ст.; залишив значний творчий доробок у царині історії філософії, психології, педагогіки. Здійснив важливі кроки у розбудові теорії, методології, історіографії, історії філософії, у ствердженні історії філософії як самостійної наукової дисципліни. Був автором перших у російській фаховій літературі філософської енциклопедії (Философский лексикон. – К., 1857–1873) та філософського словника (Философский словарь или краткое объяснение философских и других научных выражений, встречающихся в истории философии. – К., 1876). Здійснив перше в Росії фундаментальне дослідження з історії педагогіки (Об историческом развитии воспитания у примечательнейших народов древнего мира. – К., 1853).