(archive)

Михаїл Лузін

Михаїл (Лузін Матвій Іванович) (1830–1887), єпископ РПЦ, ректор і професор Київської духовної академії – церковний діяч і педагог, богослов, біблієзнавець, екзегет. Народився у селі Шава Макарівського повіту Нижегородської губернії (нині – Кстовського р-ну Нижегородської обл. РФ) у сім’ї паламаря.

Після закінчення Нижегородської духовної семінарії (1844–1850) навчався у Московській духовній академії (1850–1854), де здобув ступінь магістра богослов’я і словесних наук. Наприкінці 4-го курсу прийняв чернецтво. З 1854 року – бакалавр кафедри Св. Письма Нового Завіту, яку обіймав згодом як екстраординарний та ординарний професор академії. У 1871 році захистив поданий на здобуття ступеня доктора богослов’я твір «О евангелиях и евангельской истории. По поводу книги “Жизнь Иисуса”. Cоч. Э. Ренана», опублікований у Москві у 1870 році.

У 1877 році був призначений єпископом Уманським та одночасно ректором Київської духовної академії і настоятелем Києво-Братського Богоявленського монастиря. У київській академії читав дворічний курс Св. Письма Старого Завіту. У 1882 році з метою постійної допомоги нужденним студентам і вихованцям академії ініціював відродження відомого ще з могилянських часів Богоявленського братства. У 1879 році відновив журнал «Воскресное чтение» (видавався при академії у 1837–1871 роках) та узяв під патронат академії друкований орган Київської єпархії – журнал «Киевские епархиальные ведомости». Вніс корективи у концепцію видання журналу «Труды Киевской духовной академии», зокрема відновив друк перекладів творів Св. Ієроніма Стридонського та Августина Блаженного. Як ректор, узяв на себе функції відповідального редактора усіх трьох журналів, доручивши їхню безпосередню редакторську підготовку і випуск обраним радою професорам.

З 1883 року отримав призначення на Курсько-Бєлоградську кафедру, де розбудовував храми, навчальні заклади.

Помер у Курську: похований у Знаменському соборі. Заповів московській та київській академіям по 5 тисяч рублів сріблом недоторканних капіталів на створення преміальних фондів для відзначення викладачів та вихованців за кращі публікації з біблієзнавства. Бібліотеці Київської духовної академії заповів всі іноземні книжки зі своєї особистої книгозбірні, яка налічувала 3 тис. томів.

Автор численних праць з православного біблієзнавства та екзегетики. З іменем Михаїла пов’язують також зародження апологетичного напряму в російській біблієзнавчій науці.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.

Макарій Булгаков

Макарій (Булгаков Михайло Петрович) (1816–1882), митрополит Російської православної церкви, випускник і викладач Київської духовної академії – церковний діяч, історик, богослов, археограф, каноніст, педагог, проповідник. Народився у селі Суркове Новооскольського повіту Курської губернії (нині – Шебекінського р-ну Бєлгородської обл. РФ) у сім’ї священика.

Навчався у Курській духовній семінарії (1831–1837) та академії (1837–1841). На 4-му курсі прийняв чернецтво; чин постригу звершено 15.02.1841 року ректором КДА архімандритом Єремією (Соловйовим) у Святодухівській церкві Києво-Братського монастиря.

Закінчивши КДА зі ступенем магістра богослов’я і словесних наук, обійняв посаду бакалавра щойно заснованої кафедри російської церковної і цивільної історії; розробив перші в історії Київської духовної академії програми цих дисциплін. У 1842 році призначений бакалавром богословських наук Санкт-Петербурзької духовної академії, де згодом здобув звання екстраординарного та ординарного професора. За курс лекцій з основ богослов’я, опублікований під назвою «Введение в православное богословие» (СПб., 1847. – 695 с.), здобув ступінь доктора богослов’я. Викладацьку діяльність поєднував із адміністративною роботою на посадах помічника інспектора, інспектора, в. о. ректора, ректора Санкт-Петербурзької духовної академії. З 1850 року очолював редакцію її журналу «Христианское чтение». У 1854 році обраний ординарним академіком Імператорської Академії Наук.

З 1859 року очолював Харківську й Охтирську, з 1868 року – Литовську і Віленську єпархії. З 1879 року і до кінця життя – митрополит Московський і Коломенський, член Св. Синоду. Був одним з ініціаторів і чільних діячів реформи духовних академій наприкінці 1860-х років, головним редактором помірковано-ліберального духовно-академічного статуту 1869 р. Запропонував передати духовно-академічним бібліотекам частину архівних колекцій монастирів. Щорічно робив особисті пожертви на стипендії для учнів духовних училищ і семінарій, ремонт і будівництво навчальних закладів і церков, потреби місіонерських товариств і православних братств. У 1867 році заповів кошти, зібрані від продажу власних творів (120 тис. рублів), на заснування Макаріївських премій за найкращі богословські і наукові праці, які присуджувались у 1884–1917 роках Імператорською Академією Наук з усіх галузей наук та Св. Синодом за підручники і навчальні посібники для духовних семінарій та училищ. З нагоди 50-річного ювілею академії у вересні 1869 року пожертвував 25 тис. рублів на щорічні премії за найкращі науково-богословські твори її викладачів і студентів. Передав у дар академії власну бібліотеку і колекцію давніх рукописів.

Помер в архієрейській резиденції у підмосковному селі Черкізово; похований у склепі Успенського собору Троїце-Сергієвої лаври у м. Сергієв Посад (нині – Московська обл.).

Автор фундаментальних церковно-історичних та богословських праць, а також численних наукових і науково-популярних творів, надрукованих окремими виданнями та в періодиці.

Ліницький Петро Іванович (1839–1906), випускник і викладач Київської духовної академії – філософ, історик філософії, богослов, педагог. Народився у місті Лебедині Харківської губернії (нині – адміністративний центр Лебединського р-ну Сумської обл.) у сім’ї священика.

Після закінчення Охтирського духовного училища (1850–1855) та Харківської духовної семінарії (1855–1861) навчався у КДА (1861–1865), де здобув ступінь магістра богослов’я. Випускний твір «Различные направления немецкой философии после Гегеля в отношении ее к религии» надруковано в харківському журналі «Вера и разум» за 1887 рік. Усе подальше життя Ліницького пов’язане із викладанням філософських дисциплін у духовній академії, працював на посадах викладача, згодом – бакалавра філософських наук, доцента та екстраординарного професора. Здобувши ступінь доктора богослов’я за видану у 1876 році працю «Учение Платона о божестве», був обраний ординарним професором кафедри історії філософії. Поряд із викладанням в останній період життя займався адміністративною діяльністю: входив до складу Правління академії. Належачи до консервативних кіл київської духовно-академічної професури, критично сприймав ліберальні нововведення у духовних школах 1905–1906 років. Брав участь у діяльності церковно-археологічного товариства при академії.

Помер у Києві, похований на кладовищі Київського Свято-Вознесенського Флорівського монастиря.

Автор низки праць з історії філософії, метафізики, логіки, етики, філософської антропології, філософії релігії, філософії освіти, богослов’я, педагогіки та ін., у т. ч. численними монографіями, брошурами, статтями, бібліографічними оглядами, фаховими рецензіями у ж-лах «Труды Киевской духовной академии», «Вера и разум», «Киевские епархиальные ведомости».

Василь Липківський

Липківський Василь Костянтинович (1864–1937), протоієрей РПЦ, митрополит Української автокефальної православної церкви, випускник Київської духовної академії – церковний діяч, педагог, проповідник, письменник. Народився у селі Попудня Липовецького повіту Київської губернії (нині Монастирищенського р-ну Черкаської обл.) у сім’ї священика.

Після закінчення Уманського духовного училища (1873–1879) та Київської духовної семінарії (1879–1885) навчався у Київській духовній академії (1885–1889), де здобув ступінь кандидата богослов’я.

З 1889 року служив законовчителем у навчальних закладах на Черкащині. У 1891 році рукопокладений у сан ієрея та призначений понадштатним священиком черкаського свято-Миколаївського кафедрального собору. З 1892 року – настоятель Свято-Воскресенської церкви м. Липовця Київської губернії (нині – Вінницька обл.). З 1903 року – завідувач Київської церковновчительської школи. З 1905 року – настоятель Києво-Солом’янської Свято-Покровської церкви.

Після лютневої революції 1917 року головував на Київському єпархіальному з’їзді духовенства і мирян (12–17.04.1917), на якому було порушено питання українізації церкви та демократизації церковного життя. Восени 1917 року став одним з організаторів «Братства воскресіння Христа», яке об’єднувало прихильників автокефалії Православної церкви в Україні. 23.11.1917 року увійшов до складу тимчасової всеукраїнської православної церковної ради, яка здійснила організаційну роботу щодо скликання всеукраїнського Православного церковного собору в 1918 році та брав участь його роботі. Був одним із засновників і провідних діячів Кирило-Мефодіївського українського православного братства, створеного у березні–квітні 1918 року із метою відродження української православної незалежної соборноправної церкви. Визнав проголошену 01 січня 1919 директорією УНР автокефалію УПЦ. Був одним з організаторів у 1919 році перших українських православних парафій у Києві (Свято–Микольської на Печерську, при Софійському соборі, Андріївській та Іллінській церквах). На зборах українізованої старокиївської парафії 03 серпня 1919 був обраний настоятелем Софійського кафедрального собору. У серпні – грудні 1919 року – член ради при міністрові сповідань УНР у Кам’янці-Подільському. 14–30 жовтня 1921 року на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі Української автокефальної православної церкви обрано архієпископом Київським та Всеукраїнським митрополитом. У 1921–1926 роках розбудовував єпархіальні структури УАПЦ. У 1927 році на виконання вимог радянської влади на II Всеукраїнському Православному церковному соборі УАПЦ був усунутий із митрополичої кафедри. Протягом наступного десятиліття проживав у Києві, не маючи впливу на ситуацію в УАПЦ, що була ліквідована у 1930 році. У 1937 році заарештований, утримувався у Лук’янівській тюрмі. Звинувачений як керівник «націоналістичної фашистської організації». Рішенням трійки НКВС засуджений до вищої міри покарання і розстріляний. Місце поховання невідоме.

Реабілітований прокуратурою м. Києва у 1989 році. У 1999 році на Лук’янівському меморіальному кладовищі Києва встановлено пам’ятний хрест на символічній могилі Липківського. У Києві на його честь названо вулицю та встановлено меморіальну дошку на Києво-Солом’янській Покровській церкві. В. Липківському встановлено два пам’ятники: в українському православному центрі Св. Андрія Первозванного в Саут-Баунд-Брук (англ. South Bound Brook, штат Нью-джерсі, США) та в м. Тернополі (біля церкви Різдва Христового).

Петро Кудрявцев

Кудрявцев Петро Павлович (24.08.[05.09]. 1868–27.06.1940), випускник і викладач Київської духовної академії – релігійний філософ, історик філософії, літературознавець, освітній і церковний діяч. Народився у селі Олексіївське на Сітовій Мечі Чернського повіту Тульскої губернії (нині – сільське поселення Тепло-Огарьовського р-ну Тульської обл. РФ) у сім’ї священика.

Після закінчення Єфремівського духовного училища (1878–1882) та Тульської духовної семінарії (1882–1888) навчався у Київській духовній академії (1888–1892), яку закінчив зі ступенем кандидата богослов’я, отримавши право на здобуття ступеня магістра на підставі захисту друкованої магістерської дисертації без додаткових випробувань. Кандидатський твір К. «Важнейшие местные церкви на Востоке во ІІ и ІІІ веках и взаимодействие их в развитии общехристианской мысли и жизни в указанный период» був визнаний Радою КДА відмінним та відзначений премією ім. митрополита Литовського Йосифа (Семашка).

Як кращий із випускників 1892 (1-й у розрядному списку), був залишений у академії професорським стипендіатом кафедри історії філософії. У З 1893 року — викладач філософських дисциплін Подільської духовної семінарії. У 1897 році обраний Радою академії на вакантну кафедру історії філософії у статусі в. о. доцента, де читав історію філософії, психологію, логіку та метафізику. У 1908 році на підставі публічного захисту праці «Абсолютизм или релятивизм? Опыт историко-критического изучения чистого эмпиризма новейшего времени в его отношении к моральности и религии. Prolegomena» здобув ступінь магістра богослов’я та звання доцента. З 1909 року – екстраординарний професор, з 1918 року – в. о. ординарного професора.

Був одним з очільників лівого крила київської духовно-академічної професури, яке спрямовувало свої зусилля на реформування духовної школи, впровадження у життя духовних академій принципів самоврядування, виборності. У 1917 році був залучений до реформаційних процесів у сфері духовної освіти. У 1918 році входив до складу Комісії з розробки Тимчасового статуту Київської духовної академії, ухваленого Міністерством сповідань Української Держави та затверджений гетьманом Павлом Скоропадським. Прихильник церковної реформи, спрямованої на ширше залучення мирян та нижчого духовенства до керування Церквою через систему рад, обстоював ідею розбудови церковного життя на началах соборності. У 1919-1921 роках посідав кафедру філософії на історико-філологічному факультеті Таврійського університету у місті Сімферополь. Після закриття Таврійського університету працював викладачем російської мови та літератури у київській трудовій школі № 33 (1922–34). У 1922–1924 роках брав участь у роботі Київської православної богословської академії. У 1919–1931 роках – позаштатний співробітник ВУАН. Після виходу на пенсію у 1934 році працював рахівником в Управлінні Водного транспорту, згодом – лаборантом-діловодом агрохімічної лабораторії Українського науково-дослідного інституту соціалістичного землеробства. У 1938 році заарештований НКВС за передбаченим статтею за «антирадянську агітацію». Протягом 8 місяців утримувався в Лук’янівській в’язниці м. Києва. Проходив у груповій справі сфабрикованого ОДПУ т. зв. організованого контрреволюційного підпілля тихонівського духовенства. У 1939 році був звільнений з-під варти за браком доказів.

Помер у Києві, похований на Солом’янському кладовищі.

Автор близько 200 історико-філософських, релігійно-публіцистичних та літературознавчих праць, опублікованих як у філософсько-богословській і церковній періодиці («Труды Киевской духовной академии», «Вера и разум», «Вера и Церковь», «Руководство для сельских пастырей», «Журнал Министерства Народного Просвещения», «Христианская мысль», «Церковно-общественная мысль», «Церковный Вестник», «Богословский Педагогический листок», «Віра та Держава», «Век» та ін.), так і окремими виданнями.

Амвросій Криловський

Криловський Амвросій Семенович (19.11[01.12].1853–31.12.1930), випускник і бібліотекар Київської духовної академії – історик Церкви, книгознавець, бібліограф, археограф, джерелознавець. Народився у місті Угнів Рава-Руського повіту Львівського округу Королівства Галичини і Лодомерії у складі Австрійської імперії (нині – Сокальського р-ну Львівської обл.) у сім’ї міщанина.

Навчався прогімназії міста Замостя, гімназіях міста Холма (нині – місто Хелм, Польща) та міста Любліна. З 8-го класу Люблінської гімназії перевівся до 4-го класу Волинської духовної семінарії, а звідти – до Холмської духовної семінарії, яку закінчив у 1881 року. Того ж року прийняв російське підданство. У 1882–1886 роках навчався у академії. Наприкінці академічного курсу захистив кандидатський твір «Львовское Братство (исторический очерк)». Закінчив академію зі ступенем кандидата богослов’я.

З-поміж 13 претендентів обраний Радою КДУ на посаду бібліотекаря академії, яку обіймав понад 30 років. Відіграв значну роль у впорядкуванні академічної бібліотеки та систематизації її фондів. На початку своєї діяльності ініціював формування алфавітного каталогу та систематичний облік нових надходжень. У 1888 року розпочав багаторічну роботу з укладання систематичного каталогу книжкового фонду академії (крім літератури з математики, медицини та інших наук, що не входили до програми духовних навчальних закладів), який виходив друком протягом 25 років (1890–1915; 5 томів, 13 випусків). Каталогізував переданий до академії у листопаді 1900 році фонд Полоцької уніатської бібліотеки (5547 томів). Доклав значних зусиль для комплектування та обліку бібліотечного фонду, а також оптимізації функціонування академічної бібліотеки та користування нею.

Займався науковою роботою, продовжуючи розпочате у студентські роки вивчення історії Львів. православного ставропігійного братства. У 1904 році опублікував у виданні київської Комісії для розгляду давніх актів «Архив Юго-Западной России» 3 томи документів з історії Галицько-Руської Православної Церкви (1423–1714) та Львівського братства, ввівши до наук. обігу значний масив першоджерел, зібраних упродовж багаторічних студій в архівах Львова, Варшави, Відня, Холма, Москви, Києва. Того ж року опублікував працю «Львовское Ставропигиальное братство. (Опыт церковноисторического исследования)», яку захистив як дисертацію і здобув ступінь магістра богослов’я. За часів 1-ї світової війни опікувався евакуацією найціннішої частини бібліотеки до Казані. Після закриття академії більшовицькою владою у квітні 1919 та підпорядкування бібліотеки Університету Св. Володимира залишався у її штаті на посаді старшого бібліотекаря. З часу перетворення бібліотечного фонду академії на Подільську філію Всенародної бібліотеки України у 1923 році був її завідувачем.

Помер у Києві, місце поховання невідоме.

Юхим Крижановський

Крижановський Юхим/Євфимій Михайлович (10[22].10.1831– 26.07[7.08].1888), випускник і викладач Київської духовної академії – педагог, державний службовець, історик Церкви. Народився у селі Купіювата Липовецького повіту Київської губернії (нині – село Копіювата Монастирищенського р-ну Черкаської обл.) у сім’ї священика.

Після закінчення Київської духовної семінарії (1847–1853) навчався у Київській духовній академї (1853–1857), де здобув ступінь кандидата богослов’я. За часів навчання був ініціатором та редактором рукописного студентського журналу академії «Все и многое другое» (1856). У 1858 році розпочав службу у Київській духовній семінарії на посадах викладача Св. Письма і поєднаних із ним предметів, згодом викладав також загальну цивільну історію та німецьку мову. Брав участь у розробці програми журналу «Руководство для сельских пастырей» (видавався при семінарії з 1860). З 1861 року був дійсним членом Київського губернського статистичного комітету. З 1862 року служив у академії на посаді бакалавра загальної і російської словесності, викладав також французьку мову.

У 1864 році прийняв пропозицію очолити Сідлецьку навчальну дирекцію (нині – повітовий центр Мазовецького воєводства Польщі). З 1871 року обіймав посади директора 1-ї чоловічої класичної та завідувача 1-ї жіночої гімназій у Варшаві. З 1883 року продовжив службу у Санкт-Петербурзі як член Учбового комітету при Св. Синоді. Брав активну участь в організації святкування 900-ліття хрещення Русі, зокрема у складанні акафісту Св. Володимиру; уклав його життєпис для народного читання. Долучився до розробки програми синодального щотижневого журналу «Церковные ведомости». Постійно підтримував зв’язок із академії. З 1876 року був дійсним членом Церковно-археологічного товариства Київської духовної академії; брав благодійну участь у розбудові Церковно-археологічного музею при академії.

Помер у Києві, похований на Щекавицькому кладовищі (зруйноване у 1950-х роках).

Автор понад 40 наукових та публіцистичних розвідок, критико-бібліографічних нотаток, автобіографічних та побутових нарисів у журналах «Руководство для сельских пастырей», «Киевские епархиальные ведомости», «Труды Киевской духовной академии», «Вестник Юго-Западной и Западной России», «Киевская старина», «Церковноприходская школа», «Воскресное чтение», «Журнал Министерства народного просвещения», «Холмско-Варшавский вестник», «Русский вестник» та ін.

Іван Корольков

Корольков Іван Миколайович (01[13].04.1845–20.01.1928), протоієрей, випускник, викладач та інспектор Київської духовної академії – священнослужитель Російської православної церкви, церковний педагог та історик, фахівець із класичної філології, бібліограф. Народився у селі Столбче Болховського повіту Орловської губернії (нині – Знаменського р-ну Орловської обл. Російської федерації) у сім’ї священика.

Після закінчення 1-го Орловського духовно училища (1854–1859) та духовної семінарії (1859–1865) навчався у Київській духовній академії (1865–1869), де здобув ступінь магістра богослов’я. Після закінчення академії отримав призначення до Саратовської духовної семінарії, де викладав грецьку мову і цивільну історію. Згодом за власним проханням перейшов до Чернігівської духовної семінарії, де викладав грецьку мову та літургіку. Під час перебування на посаді бібліотекаря семінарської бібліотеки здійснив упорядкування її фондів. У 1873 році обраний Радою академії доцентом кафедри грецької мови та словесності, з 1877 року – екстраординарним, з 1898 року – заслужений екстраординарний професор академії. Викладацьку діяльність поєднував з адміністративною роботою, обіймаючи посади в. о. інспектора, інспектора, в. о. ректора. З 1895 року служив священиком Андріївської церкви у Києві. З 1896 року – настоятель Свято-Володимирського кафедрального собору. У 1914 році створив і очолив Свято-Володимирське повітове при Києво-Софійському соборі братство. Брав участь у діяльності благодійницьких товариств при духовних навчальних закладах Києва – зокрема Богоявленського братства при Київській духовній академії (був обраний його почесним членом) та ін.

Автор численних праць в журналах «Воскресное чтение», «Православное обозрение», «Труды Киевской духовной академии», «Руководство для сельских пастырей», «Церковные ведомости», «Киевские епархиальные ведомости», «Саратовские епархиальные ведомости». Друкувався також на шпальтах газет «Киевлянин» та «Киевский листок». Рішенням Ради академії від 16.06.1886 року був відзначений академічною Макаріївською премією за праці «Двадцатилетие журнала “Труды Киевской духовной академии” (1860–1879 гг.)» та «Преосвященный Филарет, епископ Рижский, как ректор Киевской духовной академии». У 1912 році обраний почесним членом академії.

Після 1917 року, обіймаючи посаду настоятеля Володимирського собору, очолював церковну соборну раду й організоване при ній наприкінці 1920 року сестрицтво; докладав зусиль для збереження цінного храмового живопису. З 1926 року до кінця життя служив у Малому Софійському соборі. Продовжуючи наукові студії, у 1920-х роках співробітничав із ВУАН. У 1922 році передав до бібліотеки при ВУАН цінні книжкові видання, у 1924-1925 роках – всю свою бібліотеку.

Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі.

Кезма Тауфік Гаврилович [араб. , ﺍﻡﺯﻙ ﻝﻱءﺍﺭﺏﺝ ﻕﻱﻑﻭﺕ Тауфік Джубраїль Кезма (07[19].07.1882–09.04.1958), випускник Київької духовної академії – сходознавець, перекладач, педагог. Народився у місті Дамаску (тоді – Османська імперія, нині – Сирія) у сім’ї купця православного віросповідання. У 1887 році разом із родиною переїхав до м. Назарет (тоді – Палестина, нині – Ізраїль), де старший брат Іскандер (вихованець Санкт-Петербурзької духовної семінарії і Московської духовної академії очолив новостворену учительську семінарію російського Імператорського Православного Палестинського товариства. Після закінчення цієї семінарії (1892–1896) відряджений до Росії для продовження освіти.

Як стипендіат Палестинського товариства навчався у Київський духовній семінарії (1896–1902) та академії (1902–1906), яку закінчив зі ступенем кандидата богослов’я. Як іноземний підданий не мав права на працевлаштування у духовних навчальних закладах Російської імперії. Після закінчення академії залишився у Києві, при цьому протягом усього дореволюційного періоду щороку відвідував Назарет. Заробляв на життя приватними уроками. У 1907 році прийняв російське підданство. З 1907 року служив помічником проректора Університету Св. Володимира і за сумісництвом викладав турецьку та арабську мови у Київському комерційному інституті. За відрядженням цього інституту в 1914 році перебував у Персії (нині – Іран), де здобув диплом викладача перської мови, згодом підтверджений у Лазаревському інституті східних мов у Москві.

У 1918–1825 роках викладав арабську і турецьку мови в Українському державному близькосхідному інституті. З 1921 року був позаштатним співробітником Історико-філологічного відділу ВУАН з окремих наукових доручень: працював під керівництвом Агатангела Кримського на Кафедрі арабо-іранської філології. З 1924 року обіймав штатну посаду в очолюваному Кримським Кабінеті арабо-іранської філології. У 1925 році був одним з організаторів Київської філії Всеукраїнської наукової асоціації сходознавців. З 1930 року був членом Комісії для дослідів з історії Близького Сходу. Під час «чистки» апарату ВУАН у серпні 1930 звільнений зі штату «за відсутністю наукової кваліфікації». У 1930–1934 роках продовжував співпрацювати з ВУАН як позаштатний співробітник. З 1934 року працював у Київ. індустріальному інституті (нині – Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут») на посадах препаратора, старшого лаборанта. Брав участь у 1-й (червень 1935) та 2-й (жовтень 1937) Всесоюзних сесіях арабістів у Ленінграді.

У 1938 році був заарештований співробітниками НКВС УРСР за підозрою у шпигунській діяльності. Протягом півроку утримувався у спецкорпусі Лук’янівської тюрми в Києві. Винним себе не визнав. Звільнений з-під варти у лютому 1939 року у зв’язку із припиненням справи за відсутності доказів злочину. Після Другої світової війни був викладачем Київського державного університету, вчена рада якого в 1948 році одноголосно присудила йому звання професора кафедри загального мовознавства, але це рішення не було підтверджено відповідними інстанціями. У 1952 році був звільнений. У 1950-х роках займався перекладами з арабської мови.

Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі.

Автор посібника з тюркології підручника арабської мови, перекладів арабських літературних пам’яток та джерел. У 1921 році здійснив перший переклад російською мовою київського списку «Подорожі патріарха Макарія Антіохійського» (скорочений варіант щоденникових подорожніх нотаток архідиякона Павла Алеппського, який супроводжував Макарія у його відвідинах Молдавії, Волощини, України та Московії у 1650-х) – єдиного арабомовного джерела з історії України ХVІІ ст. Рукопис перекладу зберігається в особовому фонді Омеляна Пріцака в науковій бібліотеці НаУКМА.

Калістрат

Калістрат (Цинцадзе Калістрат Михайлович) [грузин. კალისტრატე (კალისტრატე მიხეილის ძე ცინცაძე) (12[24].04.1866–03.02.1952), Католикос-Патріарх усієї Грузії, предстоятель Грузинської Православної Церкви, випускник Київської духовної академії – церковний, громадський та освітянський діяч. Народився в селі Тобаніері (грузин. ტობანიერი) Кутаїського повіту Кутаїської губернії (нині – Ванський муніципалітет, край Імереті, Грузія) в сім’ї священика.

Навчався в Кутаїському духовному училищі (1875–1881), Тифліській духовній семінарії (нині в місто Тбілісі, 1882–1888) та Київської духовної академії (1888– 1892), де здобув ступінь кандидата богослов’я. Після закінчення академії повернувся до Грузії, де служив настоятелем різних храмів. Брав активну участь у русі за відродження автокефалії Грузинської Православної Церкви. У 1905 році разом з істориком С. Горгадзе та протоієреєм А. Тотібадзе підготував «Проект реорганізації Грузинської Церкви».

Після проголошення автокефалії Грузинської Православної Церкви у 1917 році увійшов до складу грузинської делегації, відрядженої до Петрограда для переговорів із державними органами Росії. У результаті переговорів було досягнуто визнання національної автокефалії Грузинської Православної Церкви з боку Тимчасового уряду, при цьому російські церковні громади на території Грузії мали залишитися в юрисдикції РПЦ. Брав участь у підготовці Помісного Собору Грузинської Православної Церкви 08–17.09.1917 року , який обрав Католикосом-Патріархом усієї Грузії Кириона (Садзаглішвілі). У 1923 році разом із Католикосом-Патріархом Амвросієм (Хелаєю) та кількома членами Католикоської Ради був заарештований чекістами та звинувачений у контрреволюційній діяльності і засуджений до майже 4-річного тюремного ув’язнення з повною конфіскацією майна. Утримувався в одиночній камері Метехської тюрми у Тифлісі. 10.03.1925 року після клопотання архієпископа Кентерберійського Рендалла Дейвидсона про помилування представників грузинського духовенства, спрямованого до радянського керівництва, достроково звільнений з тюрми. У 1925 році призначений Місцеблюстителем Патріаршого престолу у зв’язку з хворобою Католикоса-Патріарха Амвросія. Після смерті наступного Католикоса-Патріарха Христофора ІІІ визнаний єдиним кандидатом на Грузинський Патріарший престол. 1932 року на VІ Помісному Соборі Грузинської Православної Церкви таємним голосуванням обраний Католикосом-Патріархом усієї Грузії. Демонструючи лояльність до держави, Калістрат намагався захищати інтереси Церкви; запобіг закриттю Сіонського кафедрального собору у Тбілісі, зберіг у статусі діючих низку храмів, домігся дозволу на друк обмеженими накладами грузинських церковних календарів та молитвословів, добився визволення з таборів кількох грузинських єпископів і священиків.

Помер у Тбілісі, похований у Сіонському соборі.

Автор низки нарисів з історії Грузинської Православної Церкви, історії храмів та монастирів на території Грузії, грузинського молитвослова та короткого катехізису.