(archive)

Платон Городецький

Платон (Городецький Микола Іванович) (1803–1891), єпископ РПЦ, митрополит Київський і Галицький – церковний діяч, педагог, місіонер, проповідник. Народився у посаді (нині – село) Погоріле городище Зубцовського повіту Тверської губернії (нині – обл. РФ) у сім’ї священика.

Навчався у Тверській духовній семінарії (1817–1823) та Санкт-Петербурзькій духовній академії (1823–1827), яку закінчив зі ступенем магістра богослов’я і словесних наук.

У 1827 році був призначений викладачем фізики, математики і грецької мови Орловської духовної семінарії, де згодом викладав французьку мову. З 1829 року служив у СПбДА на посаді бакалавра грецької мови, морального і викривального богослов’я, а також започаткував читання лекцій із історії та викриття російського розколу. З 1830 року опікувався також бібліотекою СПбДА. У 1830 році прийняв постриг. Невдовзі зарахований до складу соборних монахів Олександро-Невської лаври та піднесений до сану архімандрита. З 1837 призначений ректором і професором богословських наук Костромської духовної семінарії, настоятелем Богоявленського чоловічого монастиря у м. Костромі. З 1839 року переведений на посаду настоятеля Віленського Свято-Духівського монастиря (нині – м. Вільнюс, Республіка Литва). У 1843 році призначений єпископом Ковенським, 2-м вікарієм Литовської єпархії та настоятелем Пожайського Свято-Успенського монастиря (нині – м. Каунас, Республіка Литва). У 1849-1856 роках керував Псковською єпархією. З 1867 року обіймав посаду архієпископа Донського і Новочеркаського. З 1877 року – архієпископ Херсонський та Одеський.

Указом Св. Синоду у 1882 року піднесений до сану митрополита Київського і Галицького, члена Св. Синоду. Очоливши Київську митрополію, значну увагу приділив вдосконаленню системи єпархіального управління та її кадрового забезпечення. Домігся передачі Київській митрополії у 1886 року землі та приміщень для відновлення Межигірського Спасо-Преображенського монастиря (у 1935 зруйнований) та благодійних закладів при ньому, на благоустрій яких пожертвував значні кошти.

Як безпосередній патрон Київської духовної академії, регулярно брав участь у випускних і річних екзаменах, а також академічних урочистостях («актах»). Сприяв організації Богоявленського братства з підтримки нужденних студентів (1883); при його заснуванні, прийнявши звання покровителя, зробив внесок в 1500 руб. до основного капіталу, 500 руб. жертвував щорічно. З 1882 до кінця життя був попечителем церковно-археологічного товариства при академії.

Помер у Києві; похований у Стрітенському бічному вівтарі Києво-Софійського кафедрального собору.

Василь Певницький

Певницький Василь Федорович (1832–1911), випускник і викладач Київської духовної академії – гомілет, пасторолог, педагог, релігійний публіцист, громадський діяч, мемуарист. Народився у Васильєвському Погості Муромського повіту Владимирської губернії у сім’ї священика.

Навчався у Муромському духовному училищі (1841–1846), Владимирській духовній семінарії (1846–1851). Як найуспішніший із учнів, мав продовжувати навчання у Московській духовній академії, однак за власним бажанням був рекомендований до вступу у КДА, де навчався в 1851–1855 роках, здобувши ступінь магістра богослов’я і словесних наук. Випускний твір присвятив темі: «Критический взгляд на реформацию, произведенную Лютером». Виявивши видатні успіхи в навчанні, був залишений у академії на посаді бакалавра кафри загальної словесності.

З 1860 року – екстраординарний професор загальної словесності, з 1862 року – ординарний професор кафедри церковної словесності. Читав курси гомілетики та історії проповідництва, пастирського богослов’я, викладав німецьку мову, загальну словесність. У 1872 році здобув ступінь доктора богослов’я. Брав активну участь у видавничій діяльності академії. Був науковим редактором журналів «Воскресное чтение» (1879–83) та «Труды Киевской духовной академии» (1890–1905); долучався до підготовки ювілейних видань з нагоди 50-річчя академії (1869), святкування 900-річчя Хрещення русі та ін., видання серії «Приходская библиотека» (редактор-упорядник у 1893–1903). Був членом церковно-археологічного товариства при КДА. На зібрані благодійні кошти у КДА було засновано 2 премії ім. Певницького за найкращі гомілетичні твори студентів. Був обраний почесним членом Київської духовної академії, затверджений у статусі понадштатного ординарного професора із правом членства у раді академії, засідання якої відвідував майже до останніх днів життя.

Помер у Києві; похований на нижньому кладовищі Київського Свято-Вознесенського Флорівського жіночого монастиря (зруйноване за радянських часів).

Залишив значний творчий доробок у царині історії та теорії гомілетики, пастирського богослов’я, історії та теорії літератури, патрології, порівняльного богослов’я, педагогіки, релігійної публіцистики. Відомий як автор низки монографічних праць та численних статей, рецензій, критико-бібліографічних оглядів, проповідей, промов та ін. публікацій (інколи за криптонімами: «В. П.», «П.», «П-цкий, В.», «Z.») у церковній і світській періодиці. За свої публікації неодноразово здобував академічну Макаріївську премію. Певницькому належить заслуга визначення статусу гомілетики як самостійної богословської дисципліни. Найвищу оцінку сучасників отримали його проповіді на великопісних пасіях, виголошені у Києво-Братському Богоявленському монастирі у 1858–1904 роках. Залишив мемуари, які є цінним джерелом з історії академії і російської духовної освіти ХIХ – початку ХХ ст.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.

Яким Олесницький

Олесницький Яким Олексійович (1842–1907), випускник і викладач Київської духовної академії – богослов-біблеїст, гебраїст, проповідник, церковний публіцист. Народився у містечку Теофіполь Старокостянтинівського повіту Волинської губернії у сім’ї протоієрея, настоятеля місцевого Покровського храму.

Навчався у Волинській духовній семінарії (1857–1863) та КДА (1863–1867), яку закінчив зі ступенем магістра богослов’я і словесних наук. Випускний твір «Отношение критической философии Канта к христианскому богословию (историкокритический очерк)». Був призначений на посаду бакалавра кафедри єврейської мови та біблійної археології КДА; з 1869 року – доцент, з 1873 року – екстраординарний професор КДА. У 1873–1874 роках за дорученням ради КДА здійснив свою першу наукову експедицію до Палестини, результатом якої став ґрунтовний науковий звіт із біблійної археології, історії та географії «Святая Земля», опублікований в академічному журналі (1875–1878) та виданий окремим накладом (у 2 т.). На підставі публічного захисту праці «Иерусалим и его древние памятники» (К., 1875) отримав ступінь доктора богослов’я. У 1883 році отримав звання ординарного професора. Згодом відвідував Палестину у 1886 та 1889 роках; у 1891 році брав участь у науковій експедиції, що досліджувала стародавні пам’ятки Зайордання. Здійснив докладний опис мегалітичних пам’яток Палестини доісторичних та історичних часів; запропонував та обґрунтував версію реконструкції Єрусалимського храму в різні епохи його існування. Один із перших у Російській імперії фахівців із біблійної археології. У 1899 році вийшов у відставку.

Помер в Алупці; похований на нижньому цвинтарі Київського Свято-Вознесенського Флорівського жіночого монастиря.

У 1907 році вдова Олесницького передала в дарунок бібліотеці КДА близько 1600 книг і брошур із його книжкової колекції.

Маркеллін Олесницький

Олесницький Маркеллін Олексійович (1848–1905), випускник і викладач Київської духовної академії – богослов, філософ, психолог, педагог, проповідник. Народився у містечку Теофіполь Старокостянтинівського повіту Волинської губернії у сім’ї протоієрея, настоятеля місцевого Покровського храму.

Після закінчення Кременецького духовного училища (1858–1863) та Волинської духовної семінарії (1863–1869, м. Кременець – нині райцентр у Тернопільській обл.) навчався на богословському відділенні КДА (1869–1873). Наприкінці 3-го курсу подав на розгляд ради КДА твір «О книге Иова (критическое исследование)», визнаний задовільним для присудження кандидатського ступеня. Наприкінці 4-го курсу відмінно склав магістерські іспити зі Св. Письма та єврейської мови і підготував рукопис магістерської дисертації «Опыт критико-экзегетического введения в книгу Когелет (Экклезиаст)».

Закінчив Київську духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я і обраний в. о. доцента кафедри морального богослов’я і педагогіки. Після успішного захисту у 1874 році на публічному засіданні ради КДА, надрукованої дисертації здобув ступінь магістра богослов’я і призначений доцентом кафедри морального богослов’я і педагогіки. З 1883 року – екстраординарний професор. З 1881 року і до кінця життя був видавцем, автором і редактором журналу «Проповеднический листок», де надрукував близько 200 проповідей. Протягом багаторічної педагогічної і наукової діяльності мав численні відзнаки.

Помер у Києві; похований на Байковому кладовищі (поховання знищене за радянськи часів).

Олександр ІІІ

Олександр ІІІ (Тахан Олександр) (1869–1958), Патріарх Антіохійський, студент Київської духовної академії – церковний і громадський діяч. Народився у м. Дамаску (тоді – Османська імперія, нині – Сирія), де навчався у Патріаршій школі. Антіохійським Патріархом Герасимом і (Протопапасом) у 1886 році пострижений у чернецтво та відряджений для продовження освіти до Халкинської богословської школи (при Свято-Троїцькому монастирі на о. Хейбеліада на території сучасної Туреччини). За сприяння секретаря Імператорського Православного Палестинського товариства в місті Хитрово, митрополитом Емеським Афанасієм (Аталою) у 1897 році відряджений на навчання до КДА. У 1900 році був відликаний до Сирії, висвячений на ієромонаха та призначений настоятелем Антіохійського подвір’я в Москві, ставши однією з ключових осіб у взаємодії між Росією та Антіохійською Православною церквою.

У 1903 році у Дамаску висвячений на митрополита Тарського та Аданського Антіохійської Православної церкви. У 1908 році переведений до митрополії Триполі. З 1931 року – Патріарх Антіохійський. У 1941 році звернувся до християн усього світу із закликом підтримати СРСР у боротьбі з нацистською Німеччиною. Під час війни пожертвував 60 тис. ліванських фунтів на потреби радянської армії. Підтримував дружні взаємини із РПЦ та особисто із Патріархом Алексієм I. Виступав провідником інтересів РПЦ на Близькому Сході. Перебував у опозиції до решти східних Патріархів (Константинопольського, Олександрійського та Єрусалимського), які намагалися протидіяти посиленню міжнародного впливу РПЦ.

Помер у Дамаску; похований в усипальниці Антіохійських Патріархів у дамаському Свято-Успенському Патріаршому соборі.

Орест Новицький

Новицький Орест Маркович (1806–1884), випускник і викладач Київської духовної академії – філософ, історик філософії та релігії, богослов. Народився у селі Пилипи Житомирського повіту Волинської губернії у сім’ї, що належала до давнього шляхетського роду.

Після закінчення Острозького повітового духовного училища (1816–1821) та Волинської духовної семінарії (1821–1827) навчався у КДА (1827–1831), де здобув ступінь магістра богослов’я і словесних наук. У 1832 році випускний твір «О духоборцах» вийшов друком у збірнику найкращих творів студентів КДА та окремим виданням.

У 1831 році обіймав посаду професора філософії Полтавської духовної семінарії у м. Переяславі Полтавської губернії (нині – м. Переяслав-Хмельницький Київської обл.), де започаткував студентську бібліотеку. З 1833 року – бакалавр польської мови КДА, з 1834 року – бакалавр філософії. У 1834–1835 роках поєднував службу у КДА із викладанням філософії на посаді ад’юнкта у новоствореному Університеті Св. Володимира (з 17.10.1834), куди був запрошений за рекомендацією ректора КДА архімандрита Інокентія (Борисова). З 1835 року – екстраординарний професор філософії КДА, член академічної Конференції. Після виходу із духовного звання у 1835 році та затвердження на посаді штатного екстраординарного професора філософії Університету Св. Володимира звільнився із КДА, з якою в подальшому зберігав тісні зв’язки. За ініціативою митрополита Євгенія і ректора Інокентія долучився до кола перших вітчизняних дослідників слов’янської Біблії. З 1837 року – ординарний професор університету. У різні роки викладав історію філософії, логіку, психологію, «моральну філософію у поєднанні з природним правом» та основи педагогіки. Завдяки видатним лекторським здібностям, ерудованості, ораторській майстерності Новицького, його лекції привертали увагу не лише студентів, а й колег та високих гостей університету.

З 1850 року – київський цензор з іноземної цензури. У 1869 році вийшов у відставку за вислугою років. Протягом багаторічної сумлінної служби мав численні подяки та відзнаки. Разом із сім’єю у 1847 році затверджений у спадковому дворянстві.

Помер у Києві; похований на кладовищі Київського Свято-Вознесенського Флорівського жіночого монастиря.

Як один із найзначніших представників духовно-академічної та університетської філософії в Росії ХIХ ст., Новицький належить до тих професорів, які заклали традицію критичного осмислення здобутків західноєвропейської, передусім німецької, філософії та її залучення до вітчизняного історико-культурного контексту.

Никанор Абрамович

Никанор (Абрамович/Бурчак-Абрамович Никанор Никандрович) (1887–1969), єпископ УАПЦ (формації 1942 р.), митрополит УАПЦ на еміграції, студент Київської духовної академії у 1917–1918 роках – церковний і громадський діяч. Народився у селі Мизове Ковельського повіту Волинської губернії у родині псаломщика.

У 1903-1909 роках навчався у Волинській духовній семінарії ( м. Житомир); у семінарські роки належав до української «громади». За рекомендацією свого старшого брата Петра Абрамовича, краєзнавця і громадсько-освітнього діяча став членом товариства дослідників Волині. У 1909 році вступив до Київського комерційного інституту, який залишив після 2-го семестру, повернувшись на Волинь, де служив псаломщиком і вчителював. Прийнявши священство у 1911 році, служив у сільських парафіях Волині. У 1917 році призначений волинським губернським інструктором народної освіти. У 1917-1918 навчальному році навчався в КДА.

У 1918 році став одним із членів-засновників українського Братства Св. Спаса у Житомирі, що прагнуло відродження українських православних традицій. Був одним з організаторів та головою Волинського єпархіального з’їзду (03– 08.10.1921, Свято-Успенська Почаївська лавра), під час якого відправив у лаврському Свято-Троїцькому соборі службу Божу українською мовою, без поминання Патріарха Московського. У 1931 році призначений настоятелем храму Св. Миколая чудотворця у містечку Ківерці поблизу м. Луцька. У 1932–1939 роках брав участь у роботі створеної Українським науковим інститутом у Варшаві Комісії з перекладу Св. Письма і богослужбових книг українською мовою та діяльності товариства ім. митрополита Петра Могили. У 1942 році прийняв чернечий постриг, піднесений до сану архімандрита та висвячений на єпископа Чигиринського, вікарія Київської єпархії у юрисдикції тимчасового адміністратора Православної автокефальної церкви на українських землях архієпископа Луцького і Ковельського Полікарпа (Сікорського). У 1942-1943 роках у Києві звершив рукопокладення 187 священиків УАПЦ та створив кілька сотень її парафій. стимулював діяльність адміністратури УАПЦ щодо видання українських перекладів Св. Письма та богослужбових текстів.

У 1943 році переїхав до Варшави, де взяв активну участь у соборі єпископів УАПЦ 11.03–08.04.1944. увійшов до складу синоду УАПЦ. Після закінчення 2-ї світової війни оселився в м. Карлсруе (нині – у землі Баден-Вюртемберг, ФРН), де мешкав до кінця життя. Постановою собору єпископів УАПЦ у Мюнхені від 15.05.1947 обраний заступником митрополита і голови собору єпископів УАПЦ. У 1948 році очолив український православний богословсько-науковий інститут УАПЦ. Був головним редактором журналу «Богословський вісник» з 1948 року; з 1952 року – голова редколегії журналу «Рідна Церква». У 1952 році піднесений собором єпископів УАПЦ у Парижі до сану митрополита. Після смерті митрополита Полікарпа (Сікорського) обраний Надзвичайним собором УАПЦ митрополитом УАПЦ на еміграції (28.10.1953). У 1954–1961 роках був почесним головою товариства «Волинь» та інституту дослідів Волині у Вінніпезі (Канада). головував на соборі УАПЦ у м. Карлсруе (16–18.12.1956), на якому було прийнято її новий статут.

Помер у м. Карлсруе; похований на головному міському кладовищі.

Іван Нечуй-Левицький

Нечуй-Левицький (Левицький) Іван Семенович (1838–1918), випускник Київської духовної академії – письменник, перекладач, лінгвіст, публіцист, літературно-мистецький критик, педагог, основоположник «реальної української літератури». Народився у містечку Стеблеві Канівського повіту Київської губернії (нині – смт Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаського обл.) у сім’ї священика. Належав до давнього священицького роду.

Навчався в Богуславському духовному училищі (1845–1852) та Київській духовній семінарії (1853–1859). Вільно оволодів грецькою, латинською, церковнослов’янською мовами. З 1860 року – учитель Богуславського духовного училища. У 1861–1865 роках навчався у КДА, де поглибив свої літературно-лінгвістичні зацікавлення. зацікавився філософією під впливом лекцій професора Памфіла Юркевича. Закінчивши КДА зі ступенем магістра богослов’я, був призначений на посаду викладача російської мови і словесності Полтавської духовної семінарії, яку обіймав протягом 1865–1866 навчального року. З 1866 року служив у навчальних закладах, підпорядкованих Міністерству народної просвіти – викладав російську мову, літературу, історію та географію в містах царства Польського і Російської імперії.

Підтримуючи тісні зв’язки із М. П. Драгомановим та київськими «громадівцями», привернув пильну увагу поліції. У Кишиневі перебував під жандармським наглядом. У 1885 році вийшов у відставку і переїхав до Києва. Налагодив тісні контакти з М. Старицьким, М. Лисенком, М. Кропивницьким, І. Франком; брав активну участь у літературно-мистецьких подіях.

З другої половини 1860-х років займався активною творчою діяльністю. Під псевдонімом «іван Нечуй» дебютував у львівському журналі «Правда» оповіданнями «Дві московки» та «Рибалка Панас Круть» (1868). У 1872 році у Львові видав збірку «Твори Івана Нечуя, т. 1». У 1874 році опублікував повість «Хмари», де змалював життя київської інтелігенції середини ХIХ ст., в тому числі побут та ідейні шукання студентів і професури КДА. З середини 1870-х років написав низку класичних згодом повістей та оповідань, ґрунтованих на сюжетах із тогочасного українського життя – «Баба Параска та баба Палажка» (1874–1875), «Микола Джеря» (1876), «Бурлачка» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884), «Над чорним морем» (1890), «Неоднаковими стежками» (1902), «На гастролях в Микитянах» (1903), оповідання «Афонський пройдисвіт» (1890), «Київські прохачі» (1901), «Гастролі» (1903), «Апокаліпсична картина в Києві» (1910), «Вечір на Владимирській горі» (1911). Зображенню міського побуту в сатирично-гумористичному ключі присвятив твори «Голодному й опеньки – м’ясо» (1877), «На Кожум’яках» (1871). Остання комедія в переробці М. Старицького під назвою «За двома зайцями» (1883).

Автор низки науково-популярних нарисів із давніх часів України: «Унія і Петро Могила, київський митрополит» (1875), «Перші київські князі Олег, ігор, Святослав і Святий Володимир і його потомки» (1876), «Татари і Литва на Україні» (1876), «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина» (1878), «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький» (1879) та ін.

За роки творчої діяльності написав близько 50 романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок. активно виступав як критик і публіцист. Був співавтором (разом із П. Кулішем та І. Пулюєм) україномовного перекладу «Святого Письма».

Похований на Байковому кладовищі. У 1968 році на батьківщині Нечуй-Левицького у Стеблеві відкрито його літературно-меморіальний музей.

Мойсей Антипов

Мойсей (Антипов-Богданов-Платонов Матвій Михайлович) (1783–1834), архієпископ РПЦ, перший ректор Київської духовної академії – церковний діяч і педагог, богослов. Народився у селі Богдановському Коломенського повіту Московської губернії у сім’ї дяка.

За деякими відомостями, навчався у Коломенській духовній семінарії, де виявив неабиякі здібності та успіхи й отримав прізвище Богданов (за назвою села, з якого походив). У 1799 році вступив до Слов’яно-греко-латинської академії у Москві. У 1801 році перевівся до класу поезії Троїцької лаврської духовної семінарії в підмосковному місті Сергієв Посад. Як один із стипендіатів і вихованців митрополита Московського і Коломенського, священноархімандрита Троїце-Сергієвої лаври Платона Левшина (1737–1812), за часів навчання у Троїцькій семінарії отримав прізвище Платонов на честь свого наставника. У 1809–1814 році навчався у Санкт-Петербурзькій духовній академії.

Затверджений у ступені магістра богослов’я і словесних наук та призначений бакалавром церковної словесності СПбДА, де згодом обіймав також посаду бібліотекаря. У 1814 році прийняв чернечий постриг. 3 1817 року переведений на посади ректора і професора богословських наук Київської духовної семінарії, створення якої стало першим етапом реформування Києво-Могилянської академії в Київську духовну академію. 01.08.1817 піднесений до сану архімандрита і призначений настоятелем Києво-Братського Богоявленського монастиря. Доклав значних організаційних та адміністративних зусиль для налагодження навчального процесу у семінарії та створення належних умов для відкриття КДА, беручи особисту участь у відновленні академічних будівель на території Києво-Братського Богоявленського монастиря, що перебували у занепаді з часів руйнівної пожежі на Подолі у 1811 року. 12.09.1819 призначений ректором і ординарним професором богословських наук КДА. Очолюючи КДА у складний період її становлення, вникав у всі аспекти повсякденного академічного життя – від навчального процесу до господарсько-фінансових справ і канцелярського діловодства. Особливу увагу приділяв зведенню нового академічного корпусу і реконструкції Староакадемічного (Мазепинської) будівлі. Одночасно здійснював значний обсяг викладацької роботи: читав лекції зі Св. Письма, вперше в історії Київської академії відмовившись від латинської мови викладання, а також вступ до богослов’я та догматичне богослов’я для студентів вищого відділення. У 1922 році за лекційний курс Св. Письма здобув ступінь доктора богослов’я.

З 1823 року — єпископ Староруський, вікарій Новгородської єпархії, згодом єпископ Саратовський і Царицинський, архієпископ Карталінський і Кахетинський.

Помер у Тифлісі (нині – м. Тбілісі); похований у склепі Сіонського Свято-Успенського собору.

Модест Стрельбицький

Модест (Стрелльбицький Даниїл Костянтинович) (1823–1902), архієпископ РПЦ, випускник Київської духовної академії – церковний діяч, педагог, богослов, літургіст, церковний історик, археограф, перекладач. Народився у селі Зиновинці Літинського повіту Подільської губернії (нині – село Шевченка Літинського р-ну Вінницької обл.) у сім’ї священика.

Закінчивши Подільську духовну семінарію (1841–1848), того ж року прийняв чернецтво. У 1849–1853 роках продовжив освіту у Київській духовній академії, яку закінчив зі ступенем кандидата богослов’я, отримавши право на здобуття ступеня магістра без нових усних випробувань за умови 2-річної бездоганної служби у духовних школах і надання нового твору.

У 1854 році був призначений доглядачем і вчителем російської граматики, церковного уставу і співу духовного училища в м. Слуцьку (нині – в Республіці Білорусь). У 1854 році зарахований до складу братії Слуцького Свято-Троїцького монастиря. У 1856 році піднесений до сану ігумена і призначений настоятелем цього монастиря. На підставі розгляду Конференцією акадамеї твору «Св. Григорий Палама, митрополит Солунский» здобув ступінь магістра богослов’я. З 1858 року – ректор і учитель Києво-Подільського духовного училища. У 1860 році призначений інспектором і професором Мінської духовної семінарії. З 1862 року – інспектор і професор пастирського, морального, викривального богослов’я та гомілетики Литовської духовної семінарії (м. Вільна, нині – м. Вільнюс). З 1866 року – інспектор і професор Чернігівської духовної семінарії. З 1868 року – ректор Іркутської духовної семінарії. У 1876 році призначений на посаду єпископа Єкатеринбурзького, вікарія Пермської єпархії. З 1878 року – єпископ Люблінський, вікарій Холмсько-Варшавської єпархії. Відновив і очолив Холмське православне Свято-Богородицьке братство, започаткував видання «Холмского народного календаря». З 1899 року і до кінця життя – єпископ Волинський і Житомирський. У 1892 році піднесений до сану архієпископа.

Був відомим церковним істориком, богословом і проповідником. Свої праці публікував у низці журналів. Розібрав і систематизував особистий архів святителя Інокентія (Кульчицького), уклав його життєпис, виявив, опублікував і проаналізував звід проповідей; схарактеризував внесок вихованців академії у розбудову Іркутської духовної семінарії; сприяв передачі до КДА 11 цінних рукописів і подарував низку раритетів, пов’язаних із академією та історією унії. Ініціював створення Волинського церковно-археологічного товариства, побудував для нього музеєсховище у Свято-Успенській Почаївській лаврі.

Помер у Житомирі; похований у крипті Житомирського Спасо-Преображенського кафедрального собору. У 1931 році поховання було сплюндроване, але віруючі встигли сховати останки, які було знайдено у 1993 році і перепоховано на старому місці.