(archive)

Філарет Амфітеатров

Філарет (Амфітеатров Федір Георгійович) (1779–1858), святитель, єпископ РПЦ, митрополит Київський і Галицький – церковний педагог, адміністратор, письменник. Народився у селі Високе Кромського повіту Орловської губернії (нині – Троснянського р-ну Орловської обл. РФ) у сім’ї священика.

Навчався в Орловському духовному училищі (1789-1795), Орловській духовній семінарії у м. Севську (нині – райцентр у Брянській обл. РФ). У 1798 році – вчитель поезії та грецької мови в Орловської духовної семінарії. Того ж року прийняв чернецтво. З 1799 року – префект і викладач богослов’я, з березня 1802 року – ректор Орловської духовної семінарії. Одночасно – ігумен Свенського Свято-Успенського монастиря і член Орловської духовної консисторії. З 1804 року – ректор Оренбурзької духовної семінарії в Уфі, піднесений до сану архімандрита та призначений настоятелем Уфимського Свято-Успенського монастиря. З 1810 року переведений на посаду настоятеля Знаменського монастиря в м. Тобольську і ректором Тобольської духовної семінарії. З 1813 року – настоятель Свято-Успенського Йосифового монастиря поблизу м. Волоколамська (нині – Московська обл. РФ). З 1814 року – інспектор і професора богословських наук Московської духовної академії, з 1816 року – її ректор. Подальша діяльність Ф. пов’язана з архієрейським служінням в єпархії на російській території.

18 квітня 1837 очолив Київську єпархію у сані митрополита Київського і Галицького, священноархімандрита Києво-Печерської лаври (до Києва приїхав 26.07.1837). На кафедрі в Києві номінував близько 40 вихованців Орловської духовної семінарії на священицькі вакансії в Київській єпархії, що з’явилися після епідемій холери в 1847, 1848, 1853 і 1855. Не дозволяв висвячувати осіб, які не мали повної семінарської освіти. Відзначився широкою благодійністю, за що дістав у Києві прізвисько «Милостивий». Очолюючи митрополичу кафедру, пожертвував Київському єпархіальному попечительству про бідних духовного звання 42,5 тис. руб.; опікувався київськими духовними навчальними закладами. Відкрив при Софійському кафедральному соборі духовне училище; утримував власним коштом від 25 до 40 сиріт із родин духовенства. Подарував Київській духовній семінарії власну бібліотеку.

Здійснюючи загальне керівництво і патронат над Київською духовною академією, жваво цікавився її життям: брав участь в екзаменуванні вступників і студентів; ознайомлювався із програмами лекційних курсів; відвідував студентські помешкання; стежив за харчуванням вихованців. Заохочував випускників приймати чернецтво та опікувався студентами-монахами. Підтримував видання журналу «Воскресное чтение». У 1843 році запропонував викладати у академії в рамках курсу пастирського богослов’я педагогіку. Дотримуючись консервативних поглядів, обстоював необхідність викладання богослов’я латинською мовою.

Помер у Києві; похований у церкві Воздвиження Хреста Господнього у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Під час поховання митрополита Київського і Галицького Філофея (Успенського) в 1882 році мощі Філарета було виявлено нетлінними. У 1984 році Філарета було включено до собору сибірських святих.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.

Федір Титов

Титов Федір Іванович (1864–1935), протоієрей, випускник і викладач Київської духовної академії – священнослужитель РПЦ та Сербської Православної Церкви, історик церкви, богослов, педагог, церковний і громадський діяч. Народився у селі Черкаське-Порічне Суджанського повіту Курської губернії (нині – обл. Російської Федерації) у сім’ї священика.

Навчався в Обоянському духовному училищі (1875–1880), Курській духовній семінарії (1880– 1886) та Київській духовній академії (1886–1890), яку закінчив зі ступенем кандидата богослов’я, отримавши право на здобуття ступеня магістра на підставі захисту друкованої дисертації без додаткових іспитів. Кандидатський твір «Изложение содержания 1-го Послания апостола Павла к Фессалоникийцам» був визнаний радою академії відмінним. У 1890-1891 навчальному році був професорським стипендіатом кафедри давньої загальної цивільної історії Київської духовної академії. На підставі успішного захисту дисертації «Первое Послание Св. Апостола Павла к Фессалоникийцам» (К., 1893) здобув ступінь магістра богослов’я.

З 1894 року – доцент академії. У 1897 році переведений, за власним бажанням і згодою академічної ради, на вакантну кафедру історії російської церкви, яку обіймав упродовж подальшої педагогічної діяльності у академії на посадах доцента, екстраординарного і заслуженого ординарного професора. Тимчасово викладав канонічне право, виконував обов’язки інспектора і ректора академії, входив до складу академічного Правління. У дискусіях про шляхи розвитку духовної освіти (1905–1907) підтримував «ліберальний» табір професури академії. Був одним із авторів проекту статуту духовних академії, розробленого у академії на межі 1905–1906 років.

З початку 1890-х років заявив про себе як талановитий і продуктивний історик російської православної церкви ранньомодерної та модерної доби, біограф її ієрархів та видатних діячів. Важливим напрямом наукової діяльності Титова було вивчення історії Київської академії, стимульоване передусім підготовкою до її 300-річчя у 1915 році. За ініціативою ректора Київської духовної академії єпископа Димитрія (Ковальницького) і дорученням академічної ради, упорядкував збірник «Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. Отд. III (1796– 1869)» (у 5 т. – К., 1910–1915). З 1912 року працював над «Исторической запиской», що мала представити становлення і розвиток Київської академії з часів Києво-Братської школи до ювілею 1915 року. Окремі частини праці вийшли під назвою «Стара вища освіта в Київській Україні XVI – початку ХIХ в.» у Києві лише у 1924 році за підтримки ВУАН.Був членом багатьох наукових товариств і церковних братств, зокрема, церковно-археологічного товариства та Богоявленського братства при академії, історичного товариства Нестора літописця при Університеті Св. Володимира.

З 1896 року поєднував викладацьку діяльність із церковним служінням; був призначений священиком київської Андріївської церкви. Брав активну участь у церковному житті Києва. За часів 1-ї світової війни, залишаючись на своїх посадах, активно співпрацював із військовим відомством у церковних питаннях. У революційні роки брав активну участь у дискусіях щодо оновлення церковного життя; рішуче заперечував проти автокефалії Української православної церкви, обстоюючи ідею її автономії. висловлювався за часткову українізацію церковного життя. Не підтримав курсу на українізацію Київської духовної академії, вийшовши зі складу її Правління у 1918 року. Після вступу військ Директорії залишив Київ. На початку 1919 року емігрував до Константинополя і згодом до Королівства сербів, Хорватів і словенців. У роки еміграції зосередився на педагогічній та науковій діяльності на богословському факультеті в Белградському університеті.

Помер у Белграді; похований на російській ділянці Земунського кладовища (Zemunsko groblje).

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — Т. 2. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.

Костянтин Стешенко

Стешенко Костянтин Костянтинович (1878–1938), протоієрей, випускник Київської духовної академії – священнослужитель РПЦ, церковний діяч і педагог, релігійний публіцист. Народився у повітовому м. Лебедині Харківської губернії у сім’ї священика.

Після закінчення Харківської духовної семінарії (1893–1899) обійняв посаду наглядача за учнями Сумського духовного училища. Протягом 1905–1906 навчального року відвідував заняття в академії у статусі вільного слухача. У 1906–1910 навчався там, закінчив академічний курс зі ступенем кандидата богослов’я.

У 1911-1917 — настоятель Свято-Серафимівського храму в передмісті Києва Пущі Водиці. Продовжуючи займатись педагогічною діяльністю, у 1911–1913 роках викладав у кількох навчальних закладах Києва. У 1915 році добровольцем пішов на військову службу. обіймав посади священика Штабу постачань армій Південно-Західного фронту і благочинного етапів та розподільчих пунктів. У революційні роки брав активну участь у церковно-суспільному житті. Брав участь у 1-й (07[20].01–19.01[02.02].1918) та 2-й (08[21].06–28.06[11.07].1918) сесіях Всеукраїнського Православного церковного собору, виявивши себе активним прихильником українізації церковного життя. За часів гетьманату активно долучився до розбудови церковного життя в Українській Державі.

У 1920-х роках служив настоятелем Свято-Троїцького храму в місцині Києва, відомій як «Нова Будова» (вул. Велика Васильківська; храм зруйновано в 1962 році). За деякими свідченнями, у цей час був єдиним із київських кліриків українського екзархату РПЦ, хто звершував богослужіння українською мовою. 15.01.1931 заарештований у груповій справі «контрреволюционной организации церковников»; під час допитів визнав себе винним. Після 10-місячного ув’язнення був засуджений на 10 років концтаборів; згодом термін покарання було зменшено до 3-х років концтаборів. Звільнившись із Сибірського виправно-трудового табору у грудні 1933, тривалий час був безробітним. Мешкав у м. Черкасах. У 1936 році отримав призначення на посаду священика Свято-Георгіївської церкви Києво-Видубицького монастиря. На момент другого арешту (13.02.1938) мешкав у м. Ніжині Чернігівської обл. Звинувачений в участі у антирадянській фашистській організації; рішенням трійки при НКВС 31.03.1938 був засуджений до вищої міри покарання.

Розстріляний у Чернігові на 60-му році життя. Місце поховання невідомо. Реабілітований Прокуратурою УРСР у справі 1931 р. – 26.07.1989, у справі 1938 р. – 22.08.1989.

Ігнатій Стеллецький

Стеллецький Ігнатій (Гнат) Якович (1878–1949), випускник Київської духовної академії – історик, археолог, спелеолог, музеєзнавець, архівіст, педагог. Народився у селі Григорівка Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині – Запорізького р-ну та обл.) у сім’ї земського учителя і псаломщика.

Початкову освіту здобув у Харківському духовному училищі (1892–1896), середню – у Харківській духовній семінарії (1896–1901). У 1901–1905 роках навчався у Київькій духовній академії, яку закінчив зі ступенем кандидата богослов’я. У студентські роки виявив здібності до вивчення мов (поряд із давніми і низкою нових мов опанував есперанто). Переклав російською видану в Парижі (1894) працю письменника і журналіста Миколи Нотовича «La vie inconnue de Jésus Christ» («Невідоме життя ісуса Христа»), що містила т. зв. Тибетське Євангеліє. Працюючи над перекладом, зацікавився, за власним зізнанням, вивченням старожитностей і печерного світу Близького сходу.

З 1905 року розпочав педагогічну діяльність на посаді викладача історії та географії учительської семінарії Імператорського Православного Палестинського товариства в м. Назареті (тоді – Палестина, нині – ізраїль). Протягом 1906–1907 років активно вивчав арабську мову; у вільний від служби час знайомився зі старожитностями і спелеологічними пам’ятками Сходу, подорожуючи Палестиною, Єгиптом, Сирією, Малою Азією. Із ризиком для життя здійснив розвідку лабіринту природних печер ущелини Хорейтун; одним із перших європейців дістався славетної фортеці Йотапата в Галілейських горах. Вирішиши присвятити своє майбутнє археології та спелеології і задля отримання поглиблених професійних знань у вересні 1907 звільнився від служби у Назареті та вступив у статусі дійсного слухача до Московського археологічного інституту з 3-річним курсом навчання. З 1909 року працював у Московському архіві Міністерства юстиції. У 1910 році захистив дисертацію, здобувши вчене звання «археолога» і статус дійсного члена інституту. Закінчивши Педагогічні курси при управлінні Московського учбового округу, одночасно викладав первісну історію та культуру у середніх навчальних закладах Москви. З 1908 брав активну участь у діяльності Московського археологічного товариства, за дорученням якого виїжджав у літні археологічні експедиції до Полтавської та Харківської губернії, на Полтавщину, до Псковської губернії та Прибалтійського краю. У 1914 році здійснював археологічні розкопки у Московському Кремлі, Московській, Псковській, Орловській, Курській та Київській губерніях. У 1915 році було обрано професором створеної вперше в Росії кафедри спелеології Московського археологічного інституту. Восени 1916 року вирушив добровольцем на Кавказький фронт, за власним зізнанням, «з метою археологічних дослідів у вільний від служби час». Як учений-археолог очолив експедицію по Вірменії та території сучасної Туреччини.

Від початку 1918 року мешкав у Києві. Займався розкопками Звіринецьких печер. викладав археологію України у Київському державному українському університеті. У 1918 році заснував один із перших музеїв Полтавщини – Лубенський український народний музей (нині – Лубенський краєзнавчий музей), який очолював із початку 1920 року. Займався археологічними розкопками та дослідженнями. У 1923 році повернувся до Москви, де займався археологічними дослідженнями. З кінця 1930-х років співпрацював із Наркоматом оборони СРСР як консультант-спелеолог. У 1941–1945 роках залишався в Москві, відмовившись від евакуації та допомагаючи у захисті міста.

Помер у Москві; похований на Ваганьковському кладовищі.

Смарагд Крижановський

Смарагд (Крижановський Олександр Петрович) (1796–1863), архієпископ РПЦ, професор, інспектор і ректор Київської духовної академії – церковний діяч, педагог, місіонер, проповідник. Народився у селі Велика Березянка Таращанського повіту Київської губернії у сім’ї священика.

Навчався у Києво-Могилянській академії (1803–1815) та Санкт-Петербурзькій духовній академії (1815–1819), де здобув ступінь магістра богослов’я і словесних наук.

У 1819 році обійняв посаду бакалавра богословських наук Санкт-Петербурзької духовної академії та прийняв чернечий постриг. У 1821 році переведений на посади інспектора і бакалавра богословських наук Київської духовної академії, де входив до складу комітету з будівництва академічних приміщень (1821–1825), академічної Конференції та цензурного комітету. У 1824 році затверджений у званні екстраординарного професора богословських наук та піднесений до сану архімандрита. Залишаючись на службі в КДА, з 1825 року тимчасово виконував обов’язки ректора і професора богословських наук Київської духовної семінарії. Одночасно з 1826 року – настоятель Києво-Видубицького Свято-Михайлівського монастиря. У 1828 році призначений ректором і професором богословських наук Віфанської духовної семінарії (у Троїце-Сергієвої лаври; м. Сергієв Посад, нині – Московська обл.).

У серпні 1828 року переведений на посаду ректора академії та призначений настоятелем Києво-Братського Богоявленського монастиря. З 1830 року обіймав посаду ректора Санкт-Петербурзької духовної академії. У 1831 році призначений єпископом Ревельським, вікарієм Санкт-Петербурзької митрополії. З 1833 року – єпископ Полоцький і Віленський. У подальші роки – архієпископ Могильовський і Мстиславський, Харківський та Охтирський, Астраханський і Єнотаївський, Орловський і Севський, Рязанський і Зарайський.

Помер у Рязані; похований у архієрейській усипальниці Архангельського собору Рязанського Кремля (нині – у складі Церковно-археологічного музею Рязанської єпархії.

Сіцінський Юхим/Євфимій Йосипович (1859–1937), випускник Київська духовна академія, протоієрей – священнослужитель РПЦ, учасник автокефального руху, історик, краєзнавець, археолог, педагог, громадський діяч. Батько Володимира Січинського (1894–1962) – відомого мистецтвознавця, архітектора, графіка і громадського діяча. Народився у селі Мазники Летичівського повіту Подільської губернії у сім’ї священика.

Навчався у Кам’янецькому духовному училищі (1870–1875), Подільській духовній семінарії (1875–1881) та Київській духовній академії (1881–1885). На церковно-історичне відділення академії вступив волонтером; отримував одну із стипендій, заснованих із нагоди 50-річного ювілею академії у 1869 році. Наприкінці 3-го курсу підготував випускний твір «Славяно-русская языческая и двоеверная эсхатология». У 1885 році отримав диплом кандидата богослов’я.

З 1886 року – викладач російської та церковнослов’янських мов у старших класах Бахмутського духовного училища (м. Бахмут Катеринославської губернії, нині – Донецька обл.). У 1889 році перейшов на єпархіальну службу до Подільської єпархії. У м. Кам’янці-Подільському рукопокладений у сан ієрея і призначений священиком Свято-Миколаївської церкви при тюремному замку. У подальші роки служив у різних храмах та виконував низку єпархіальних обов’язків. У 1892-1905 роках був редактором журналів «Подольские епархиальные ведомости» та «Православная Подолия» (із 01.01.1906); керував друкарнею Свято-Троїцького братства (1903–1918). Активно займався науковою та науково-організаційною роботою. Зажив слави одного з чільних представників подільського краєзнавства. Був дійсним членом і секретарем Подільського єпархіального історико-статистичного комітету; очолював його після перетворення на Подільське церковне історико-археологічне товариство (1903–1921). Був співзасновником і завідувачем (1890–1922) Подільського церковного археологічного музею при товаристві. Після звільнення від керівництва у 1923 році був його науковим співробітником та зберігачем фондів (до 1929 року); одночасно обіймав посаду охоронця Кам’янецької фортеці у складі Кам’янецького державного історико-культурного заповідника.

З часу відкриття у 1918 році Кам’янець-Подільського державного українського університету працював викладачем, бібліотекарем, завідувачем Кабінету мистецтва. Був членом Кам’янець-Подільського комітету охорони пам’яток старовини, мистецтва і природи. У 1917 році виступив за українізацію церкви та долучився до автокефального руху. Був двічі заарештований: вперше – за обвинуваченням «в контрреволюції», вдруге – у сфабрикованій справі «Спілки визволення України» (1929–1930) з конфіскацією майна. Залишившись після другого звільнення з-під арешту без роботи, переїхав до Києва, де у 1931-1933 роках працював науковим працівником у Всеукраїнському музейному містечку при Державному культурно- історичному заповіднику. Повернувшись до Кам’янця-Подільського, три останні роки життя мешкав у чужому будинку у злиднях, без роботи та пенсії. Аби вижити, продав Проскурівському музею частину власного архіву та бібліотеку.

Помер у Кам’янці-Подільському; похований на Русько-фільварецькому кладовищі.

Авторитет знавця подільської минувшини сприяв широкому визнанню Сіцінського ще за життя. Був членом низки наукових товариств у Києві, Львові та Москві. Автор понад 200 праць різного жанру: статей, книг, повідомлень, рецензій, оглядів, перекладів із польської мови.

Сильвестр (Малеванський Стефан Васильович) (1828–1908), єпископ РПЦ, професор, інспектор і ректор Київської духовної академії – церковний діяч, богослов, педагог. Народився у селі Андрушівка Житомирського повіту Волинської губернії у сім’ї священика.

У 1841–1847 роках навчався у Волинській духовній семінарії (м. Кременець, нині – райцентр у Тернопільської обл.). У 1848 році прийняв священство. Попри прогресування хвороби очей (із роками майже повністю втратив зір), у 1853– 1857 роках успішно навчався у Київській духовній академії. Наприкінці 3-го курсу прийняв чернецтво; чин постригу звершено ректором КДА, архімандритом Антонієм (Амфітеатровим) у Богоявленському храмі Києво-Братського монастиря 27.05.1856 року. Закінчив КДА в сані ієромонаха й зі ступенем магістра богослов’я і словесних наук.

З 1858 року – бакалавр, згодом ординарний професор богословських наук. У 1873 році захистив працю «Учение о церкви в первые три века христианства». Викладацьку діяльність поєднував із церковним служінням: з 1860 року – у званні соборного ієромонаха Києво-Печерської лаври, з 1862 року – у сані архімандрита.

З початку 1860-х років неодноразово виконував обов’язки ректора і настоятеля Києво-Братського Богоявленського монастиря. Протягом 15 років, у 1883-1898 роках, керував академією та Києво-Братським монастирем на посадах ректора і настоятеля. Мав великий авторитет серед студентів і колег як «аскет и свята людина» і водночас, будучи прихильником дисципліни, порядку та чіткого дотримання статутних норм, отримав репутацію формаліста й навіть прізвисько «схема». Підтримував і стимулював наукові ініціативи викладачів та студентів, дбав про матеріальний добробут академії, зведення нових академічних будівель і капітальний ремонт старих. Зокрема, за часів ректорства Сильвестра було перебудовано студентську лазню, відремонтовано їдальню, кухню та бібліотечний (Мазепинський) корпус. Приділив значну увагу облаштуванню і впорядкуванню академічної бібліотеки; ініціював інвентаризацію і каталогізацію її фондів; сприяв розвитку церковно-археологічного товариства і музею при КДА, зокрема передав із архіву Києво-Братського монастиря до музею всі документи з історії академії; подбав про убезпечення музейних експонатів від крадіжок і пожеж, виготовлення спеціальних шаф тощо.

Звільнившись у 1898 році, за власним проханням із посад ректора Київської дуовної академії і настоятеля Києво-Братського монастиря, продовжував служіння на вікарній кафедрі Київської митрополії. На правах настоятеля управляв Київським Свято-Микільським Пустинним чоловічим монастирем. Завдяки господарським здібностям і заощадливості відновив монастирську казну й здійснив капітальне зміцнення підпорядкованої монастирю Аскольдової могили. Систематично займався благодійницькою діяльністю; надавав матеріальну підтримку хворим і нужденним, жертвував значні кошти духовним навчальним закладам.

Протягом усього подальшого життя підтримував тісні зв’язки із київською духовно-академічною корпорацією. Заснував у академії власним коштом іменну щорічну стипендію для студентів у 210 руб. (на відсотки з капіталу в 5250 руб.) та премію для викладачів за публікації в журналі «Труды Киевской духовной академии» (на відсотки з капіталу в 3 тис. руб.). Подарував бібліотеці КДА найціннішу частину власного бібліотечного зібрання. Заповів академії склад своїх друкованих богословських творів і право на їхнє перевидання, а церковно-археологічному музею при академії– докторський хрест, панагії та золотий наперсний кабінетний хрест. Помер у Києві, був похований, згідно із заповітом, у Свято-Миколаївській церкві на Аскольдовій могилі. Сильвестр є одним із найвидатніших православних богословів ХIХ – поч. ХХ ст., залишивши значний творчий доробок.

Дмитро Поспєхов

Поспєхов Дмитро Васильович (1821–1899), випускник і викладач Київської духовної академії – психолог, філософ, богослов, перекладач. Народився у селі Шокшово Суздальського повіту Владимирської губернії у сім’ї священика.

Навчався в Суздальському духовному училищі, Владимирській духовній семінарії (1835–1841) та Київській духовній академії (1841–1845), де здобув ступінь магістра богослов’я і словесних наук. Написав один із найкращих на курсі випускних творів «Критическое обозрение устава Св. Владимира о церковных судах». Своїми видатними здібностями та знаннями, виявленими під час студентських екзаменів, справив неабияке враження на митрополита Київського та Галицького Філарета (Амфітеатрова), який ініціював зарахування Поспєхова до викладацького штату академії. Тут він прослужив понад 50 років, обіймаючи посади бакалавра, екстраординарного, ординарного і заслуженого ординарного професора філософії. Після виходу у відставку у 1895 році до останніх днів життя перебував у академії у статусі позаштатного професора, читаючи без винагороди одну лекцію на тиждень. У перше десятиліття педагогічної діяльності отримав досвід викладання історії філософії, психології, логіки, метафізики; з 1869 року зосередився виключно на викладанні психології.

Помер у Києві; похований на Щекавицькому кладовищі (зруйноване у 1950-х роках).

Дмитро Позднєєв

Позднєєв Дмитро Матвійович (1865–1937), випускник Київської духовної академії – історик, філолог, сходознавець. Брат видатного сходознавця Олексія Позднєєва (1851–1920). Народився у губернському місті Орел (нині – РФ) у сім’ї протоієрея.

Після закінчення 2-го Орловського духовного училища (1875–1879) та Орловської духовної семінарії (1879–1885) навчався у КДА (1885–1889), де здобув ступінь кандидата богослов’я. Кандидатський твір «История христианства в Средней Азии по XIV век» (обсягом 606 с.) отримав схвальні відгуки. У 1889–1893 роках навчався на факультеті східних мов Санкт-Петербурзького університету, який закінчив із дипломом 1-го ступ. Спеціалізувався за китайсько-монгольсько-маньчжурським напрямом. Під час навчання за рішенням університетської ради тричі отримував золоті медалі за конкурсні студентські праці.

Після закінчення університету був залишений на кафедрі історії Сходу. У 1893-1894 роках перебував у закордонному науковому відрядженні (Лондон, Париж, Берлін), знайомлячись із організацією сходознавчої освіти в Європі та працюючи в бібліотеках. З 1895 року служив у канцелярії міністра фінансів. Чиновницьку службу поєднував із педагогічною діяльністю на факультеті східних мов Санкт-Петербурзького університету. У 1897 році брав участь у ХI Міжнародному конгресі орієнталістів у Парижі.

З 1898 року відряджений як чиновник з особливих доручень до Пекінського відділення російсько-китайського банку; одночасно завідував Пекінським відділенням правління товариства Китайсько-східної залізниці, будівництво якої тривало у 1897–1903 роках. У 1904 році був призначений директором Східного інституту у Владивостоці. У 1905 році поїхав у відпустку до Японії. Посилаючись на хворобу, подав у відставку з директорської посади й залишився у Японії до 1910 року. Служив кореспондентом Санкт-Петербурзького телеграфного агентства, яке постачало інформацію про Японію для всієї російської преси, писав статті для газети «Россия». Водночас працював на російську розвідку. Підготував та опублікував низку навчальних посібників із японської мови та наукових праць, у т. ч. перший японсько-російський ієрогліфічний словник.

Після повернення у 1910 році до Санкт-Петербурга викладав до 1917 року японську мову. У 1917 – середина 1930-х років викладав у Ленінградському інституті живих східних мов, у військовій академії ім. М. В. Фрунзе в Москві. Виконував обов’язки консультанта Ленінградського музею етнографії, позаштатного консультанта штабу армії з далекосхідних питань. У 1937 році заарештований за обвинуваченням у шпигунській діяльності на користь Японії; засуджений до вищої міри покарання, розстріляний на 73-му році життя. Реабілітований у 1957 році.

Автор понад ста друкованих праць, серед яких – дослідження з історії, географії, економіки Китаю та Японії, 2-томний опис Маньчжурії та ін.

Платон Рождественський

Платон (Рождественський Порфирій Федорович) (1866–1934), митрополит Російської православної церкви, першоієрарх Північноамериканської митрополії, випускник, викладач і ректор Київської духовної академії – церковний діяч і педагог. Народився у селі Козинка Грайворонського повіту Курської губернії (нині – Бєлгородська обл. РФ) у сім’ї священика.

Після закінчення Курської духовної семінарії (1880–1886) одружився і прийняв священство. У 1891–1895 роках навчався у академії, де прийняв чернецтво. Закінчив академічний курс у сані ієромонаха й зі ступенем кандидата богослов’я, отримавши право на здобуття ступеня магістра на підставі публічного захисту друкованої дисертації без додаткових іспитів. Протягом 1895–1896 навчального року перебував у академії у статусі професорського стипендіата кафедри морального богослов’я. У 1898 році опублікував монографію «Древний Восток при свете Божественного откровения», яку захистив на публічному засіданні ради КДА, здобувши ступінь магістра богослов’я. Указом Св. Синоду затверджений не лише у ступені, а й на посаді інспектора та у званні екстраординарного професора КДА із піднесенням до сану архімандрита. З 1902 року – ректоракадемії і настоятель Києво-Братського Богоявленського монастиря. Одночасно призначений єпископом Чигиринським, 2-м вікарієм Київської єпархії (хіротонію звершено у Богоявленському соборі Києво-Братського монастиря).

У 1907 році призначений на Алеутську та Північноамериканську кафедру та піднесений до сану архієпископа. З 1914 року – архієпископ Кишинівський і Хотинський, з 1915 року – Карталінський і Кахетинський, екзарх Грузії. У 1917 році піднесений до сану митрополита зі збереженням повноважень екзарха Кавказького і титулуванням «Тифліський та Бакінський».

У 1920 році емігрував. Певний час був настоятелем храму при російському посольстві у Греції. У 1922 році затверджений у статусі митрополита всієї Америки та Канади.

Помер у Нью-Йорку; похований на кладовищі Свято-Тихонівського монастиря у м. Саут-Кейнан (англ. South Canaan, штат Пенсильванія, США).