(archive)

Володимир Рибінський

Рибінський Володимир Петрович (1867 – 1944) – випускник і викладач Київської духовної академії, богослов-біблеїст, церковний історик, публіцист, релігійний діяч.

Народився у Тамбовській губернії у сім’ї священика. Після закінчення Тамбовського духовного училища і Тамбовської духовної семінарії навчався у Київській духовній академії (1887–1891), де виявив неабиякі успіхи та наукові здібності. Після закінчення навчання перебував у академії в статусі професорського стипендіата кафедри Св. Письма Старого Завіту, де після захисту магістерської роботи працював доцентом і професором . Викладав також англійську мову. Поєднуючи педагогічну діяльність із адміністративною роботою, в окремі роки обіймав посади інспектора, ректора академії. У 1906–1910 роках був фактичним редактором журналу «Труды Киевской духовной академии». Належачи до ліберальних кіл київської професури, брав активну участь у реформуванні духовної освіти.

У революційні роки брав активну участь у реформуванні церковного життя. У 1918 році співпрацював із Міністерством сповідань Української держави. Після остаточного закриття Київської духовної академії в 1919 продовжував педагогічну діяльність у Київській Православно-Богословській академії (1920–1924). У 1918-1930 роках обіймав посаду вчителя російської мови в одній із трудових шкіл Києва. У 1920-х роках працював у дослідницьких структурах Всеукраїнської академії наук, зокрема в гебраїстичній історико-археографічній, візантологічній та Правописній комісіях, а також у Всеукраїнській науковій асоціації сходознавства. У 1933 році переїхав із родиною до м. Баку, де працював перекладачем, викладав у Бакинському державному університеті.

Рибінському належить вагомий внесок у розвиток науково-богословських досліджень у царинах старозавітної ісагогіки, екзегетики, біблійної історії та археології; у вивчення культури та релігії біблійних народів у контексті історії Стародавнього Сходу. Залишив значний за обсягом творчий доробок, представлений біблієзнавчими монографіями, статтями, критико-бібліографічними оглядами, церковно-історичними дослідженнями, біографічними нарисами та некрологами, присвяченими видатним колегам із Київської духовної академії.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. — Т. 2. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.

Петро Орловський

Орловський Петро Іванович (1827–29.12.1913) – протоієрей, випускник Київської духовної академії, церковний педагог, історик церкви, краєзнавець.

Народився у с. Прусах Черкаського повіту Київської губернії (нині – с. Михайлівка Кам’янського р-ну Черкаської обл.) у сім’ї диякона. Початкову освіту здобув у Черкаському духовному училищі (1837–43), середню – у Київській духовній семінарії (1843–49). У 1849–1853 роках навчався у Київський духовній академії, яку закінчив зі ступенем старшого кандидата богослов’я, здобувши право на отримання ступеня магістра після двох років бездоганної служби в духовно-навчальних закладах. Після закінчення академії був висвячений на ієрея та призначений настоятелем Свято-Троїцького храму при Кирилівських богоугодних закладах у Києві (нині – Кирилівська церква), одночасно викладаючи в школах. У 1856 році присуджено магістерський ступінь. Служив священиком та викладав у різних навчальних закладах Білої Церкви, Києва, Варшави, Кельце. Після повернення до Києва у 1888 році служив священиком Києво-Софійського кафедрального собору, у 1897 році призначений соборним ключарем.

Помер у Києві, похований на нижньому кладовищі Київського Свято-Вознесенського Флорівського жіночого монастиря. Згідно із заповітом Орловського, рукописи, книги та брошури із його особистої книгозбірні було передано до бібліотеки Київської духовної академії.

Належав до найвідоміших і найшанованіших представників київського православного духовенства др. пол. ХіХ – поч. ХХ ст. Був відомий як автор численних церковно-історичних та церковно-біографічний творів, надрукованих у журналах «Труды Киевской духовной академии», «Киевская старина», «Киевские епархиальные ведомости», «Подольские епархиальные ведомости», «Минские епархиальные ведомости», «Холмско-варшавский епархиальный вестник», а також окремими виданнями. Був обраний членом Подільского єпархіального історичного комітету та Церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії.

Назарій Фаворов

Фаворов Назарій Антонович (1820–1897) – протоієрей, випускник і викладач Київської духовної академії, богослов, педагог, церковний адміністратор, громадський діяч.

Народився у Рязанській губернії у сім’ї дяка Антона Проквілітанова. Початкову освіту здобув у духовному училищі м. Сапожка, де дістав прізвище «Фаворов». Після закінчення Рязанської духовної семінарії (1835–1841), навчався у Київській духовній академії (1841–1845) навчав, де здобув ступінь магістра богослов’я і словесних наук. У 1845-1862 роках в Київській духовній академії викладав Св. Письмо, патрологію, гомілетику. З 1862 року і до кінця життя викладав богословські дисципліни на кафедрі філософії Університету Св. Володимира, зажив слави одного з найкращих київських університетських лекторів. Прийнявши у 1860 році священство, одночасно був настоятелем університетського Свято-Володимирського храму. За сумісництвом тривалий час викладав Закон Божий у низці київських навчальних закладів. За сукупністю вчених праць здобув ступінь доктора богослов’я і у 1884 році отримав звання заслуженого ординарного професора. Належачи до найосвіченіших і найавторитетніших кіл київського духовенства другої пол. ХIХ ст., мав відповідальні адміністративні обов’язки на єпархіальній службі: був цензором проповідей священиків Київського повіту і книг духовного змісту, членом Київської духовної консисторії та будівельних комітетів, які опікувалися зведенням теплого храму при Києво-Подільській церкві Миколи Набережного та Володимирського собору. Неодноразово обирався гласним (депутатом) Київської міської думи.

Помер у Києві, похований на Щекавицькому кладовищі (зруйноване в 1950-х).

У 1901 році донькою Фаворова було започатковано щорічну стипендію його імені для студентів Київської духовної академії. Автор численних праць із біблієзнавства, патрології, догматичного і морального богослов’я, церковної історії, опублікованих у церковній періодиці та окремими виданнями. Був одним із постійних дописувачів журналів, що видавалися Київською духовною академією – «Воскресное чтение» та «Труды Киевской духовной академии». Фаворов був майстром церковного красномовства, виразного і доступного викладу християнських істин. За свідченням сучасників, численні кияни спеціально приходили до університетського храму, аби послухати його проповіді.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — Т. 2. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.

Іван Філевський

Філевський Іван Іванович (1865 – р. с. невід.) – протопресвітер, випускник Київської духовної академії, обновленський церковний діяч, історик, богослов, публіцист, педагог.

Народився у с. Деркачі Харківської губернії (нині – м. Дергачі Харківської обл.) у сім’ї диякона. Навчався у Харківських духовному училищі та духовній семінарії, яку закінчив із срібною медаллю. У 1886-1890 роках навчався у Київській духовній академії, де здобув ступінь кандидата богослов’я та право отримати ступінь магістра на підставі захисту друкованої дисертації без складання додаткових іспитів. З 1891 року викладав у низці харківських навчальних закладів. Після висвячення у 1891 році служив у Харківському Свято-Успенському кафедральному соборі, був настоятелем церкви Нерукотворного образу Господнього Харківського комерційного училища. Зажив авторитету як талановитий педагог.

У 1902 році на підставі успішного захисту в Київській духовній академії магістерської дисертації здобув ступінь магістра. З 1904 року обіймав посаду приват-доцента кафедри церковної історії Харківського університету. Був членом історико-філологічного товариства Харківського університету. входив до оргкомітету ХII археологічного з’їзду в Харкові (1902) та був його делегатом.

Із встановленням радянської влади залишився без роботи. За власним проханням був призначений священиком Харківського Йоано-Усікновенської цвинтарної церкви. Долучився разом із парафією до обновленської «Живої церкви», пропагував програму українського обновленського руху (відокремлення церкви від держави, визнання справедливості соціальної революції, боротьба з капіталістичною експлуатацією праці, перетворення монастирів на «трудові братства», передання церковної влади «білому» одруженому єпископату, автокефалія Української Православної церкви тощо ). У 1923 році брав участь у обновленському Помісному соборі Православної російської церкви як почесний член президії та доповідач із питання автокефалії Української Православної церкви.

Подальша доля, рік смерті (після 1927) та місце поховання невідомі. Автор наукових і публіцистичних праць, численних відкритих листів і дописів, рецензій, промов і проповідей. Активно публікувався у журналах «Вера и Разум», «Харьковские епархиальные ведомости», «Сборник Харьковского историко-филологического общества», «Южный край», «Мирный труд», «Пролетарий» (Харьков) та ін.

Микола Флоринський

Флоринський Микола Іванович (1826-1900) – протоієрей, випускник Київської духовної академії, педагог, богослов, історик, проповідник, мемуарист. Народився у губернському м. Владимирі в сім’ї священика. Після закінчення Владимирської духовної семінарії навчався у Київській духовній академії у 1845-1849 роках, де здобув ступінь магістра богослов’я. З 1849 року був призначений помічником ректора і професором богословських наук В’ятської духовної семінарії, згодом – Владимирської духовної семінарії. З 1858 року поєднував педагогічну діяльність у семінарії з пастирським служінням і призначений священиком Свято-Успенського Княгиніного жіночого монастиря у м. Владимирі.

У вересні 1867 року переїхав до Києва. Служив настоятелем Свято-Миколаївської церкви при Київській 1-й чоловічій гімназії, де згодом обіймав також посаду законовчителя. За сумісництвом викладав Закон Божий у київських гімназіях, народному училищі, школі.

Закінчивши в 1875 році викладацьку діяльність у зв’язку із досягненням педагогічного пенсійного стажу, обіймав посади настоятеля Києво-Подільського Успенського собору (церква Успіння Богородиці Пирогощі), протоієрея Києво-софійського кафедрального собору, помічника настоятеля і 2-го священика Києво-Стрітенської церкви.

Заслужив авторитет мудрого духовного наставника, ревного молитовника і проповідника. Помер у Києві, похований на Щекавицькому кладовищі (знищене у 1950-х роках). Флоринський – відомий церковний оратор, богослов, публіцист і мемуарист. Його «слова», «повчання», промови, розвідки і спогади публікувались у журналах «Владимирские епархиальные ведомости», «Владимирские губернские ведомости», «Душеполезное чтение», «Киевские епархиальные ведомости», «Воскресное чтение», «Вера и Разум», «Труды Киевской духовной академии» та ін. Залишив низку цінних спогадів, присвячених видатним професорам і вихованцям Київської духовної академії.

Федір Міщенко

Міщенко Федір Іванович (1874–1933), випускник і викладач КДА – богослов, історик церкви, візантолог, релігійний діяч, академік ВУАН. Народився у селі Сеньківка Переяславського повіту Полтавської губернії (нині – Бориспільського р-ну Київ. обл.) у сім’ї священика.

Після закінчення Полтавської духовної семінарії (1889–1895) вступив до Московської духовної академії. Через несприятливий вплив московського клімату на стан його здоров’я у листопаді 1895 року перевівся до Київської духовної академії, яку закінчив у 1899 зі ступенем кандидата богослов’я, отримавши право на здобуття ступеня магістра на підставі захисту друкованої дисертації без додаткових іспитів. Кандидатський твір «Речи Св. апостола Петра в Книге Деяний Апостольских. (Опыт критико-экзегетического исследования)» був відзначений радою академії найвищою оцінкою «дуже добре». З 1899 року перебував у КДА у статусі професорського стипендіата кафедри церковного права.

У 1900 році обраний радою академії на посаду в. о. доцента. У 1907 році захистив дисертацію і здобув ступінь магістра богослов’я. У 1907 році обраний екстраординарним професором кафедри церковного права. У 1910 році за дисертацію був відзначений синодальною Макаріївською премією. Продовжуючи викладання у КДА до її закриття у квітні 1919, обіймав професорські посади на кафедрах церковного права Київського юридичного інституту (з 28.04.1918) та Київського державного українського університету (з 15.08.1918).
Після закриття КДА – ординарний професор Університету Св. Володимира, де читав курс історії церкви. На початку 1920-х років викладав канонічне право у Київській православній богословській академії. Був делегатом Київського єпархіального з’їзду (12–18.04.1917), обраний членом Київської єпархіальної ради. Брав участь у підготовці та роботі 1-ї та 2-ї сесій Всеукраїнського Православного церковного собору (1918). Під час 1-ї сесії (07.01–19.01.1918), де виголосив доповідь про автокефалію української церкви. Співпрацював із Міністерством сповідань уряду гетьмана П. Скоропадського як голова Комісії у справі підготовки законопроектів церковно-державного характеру (з 05.06.1918). Представляв КДА разом з іншими її професорами на з’їзді представників вищих шкіл України (14–17.04.1918), присвяченому питанням реформування та українізації вищої освіти. З 1919 року співробітничав із Українською академією наук. У 1920 році обраний штатним академіком ВУАН, де працював до 1928 року.

Подальша доля Міщенко достеменно невідома. Роком смерті вважають рік, указаний на хресті, що був встановлений на могилі Міщенка на київському Лук’янівському кладовищі. Здійснив цінний внесок у розвиток православного біблієзнавства, візантиністики в Україні.

Володимир Барвінок

Барвінок Володимир Іванович (22.07[03.08].1879–1943), випускник КДА – історик церкви, візантиніст, бібліограф, архівіст, митець. Народився у с. Охрамієвичі Сосницького повіту Чернігівської губернії (нині – Корюківського районуну Чернігівської області) у заможній селянській родині, яка виводила своє походження від напівлегендарного козацького отамана другої половини XVII століття Івана Барвінка. Навчався у Чернігівській духовній семінарії (1896-1901) та Київській духовній академії (1901–1905), яку закінчив зі ступенем кандидата богослов’я. Рукопис кандидатського твору «Никифор Влеммид и его богословские труды», визнаного Радою Академії «відмінним», зберігається у Інституті рукописів НБУВ.

Протягом 1905-1917 років мешкав у Санкт-Петербурзі, де служив у Канцелярії обер-прокурора Св. Синоду, а також викладав історію у приватному реальному училищі О. І. Гельда. Увесь цей час не полишав наукових студій у царині візантиністики. Прагнучи поглибити знання предмета, у 1906-1908 роках навчався у Санкт-Петербурзькому Археологічному інституті; у 1908-1911 роках прослухав повний курс історичного відділення історико-філологічного факультету Санкт-Петербурзького університету, де вивчав історію християнського мистецтва під керівництвом видатного візантолога професора Д. В. Айналова. У 1912 році балотувався на засіданні Ради Київської духовної академії на вакантну посаду викладача кафедри історії церковної археології, однак поступився, завдяки вирішальному голосу ректора єпископа Іннокентія (Ястребова), іншому претендентові.

Наприкінці 1917 року переїхав до Києва. Входив до складу комісії Міністерства внутрішніх справ УНР та Міністерстві віросповідань Української держави. Одночасно викладав літературу та українознавство у київських середніх навчальних закладах. Брав участь у комплектуванні фондів Національної бібліотеки Української Держави. З весни 1919 року займався науковою роботою в Українській академії Наук (після 1921 року – ВУАН). У 1924-1933 роках працював у Археографічній Комісії ВУАН та Всеукраїнському Археологічному комітеті (ВУАК), де був секретарем мистецького відділу та його Софійської комісії, яка опікувалася дослідженнями Києво-Софійського собору. Працюючи у ВУАН, займався переважно підготовкою реєстру та описом стародруків у київських та ленінградських бібліотеках. У 1926-1930 роках брав участь у діяльності Візантологічної комісії ВУАН. З 1924 був також співробітником Всенародної бібліотеки України та Українського наукового інституту книгознавства (УНІК). Займався впорядкуванням і систематизацією фондів бібліотеки Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря, переданих до ВБУ. У середині 1930-х років передав власне книжкове зібрання до фондів бібліотеки Київського університету.
Помер у Києві за часів німецької окупації. Місце поховання невідоме.

Залишив низку праць, присвячених реконструкції життя і вивченню спадщини візантійського вченого-енциклопедиста, церковного і політичного діяча Никифора Влемміда (1197- бл. 1272), що здобули високу оцінку у фаховій дореволюційній літературі. У працях 1920-х років відображені результати його досліджень стародруків, зокрема тих, що збереглися у книжкових колекціях Київської духовної академії, Києво-Печерської лаври, Києво-Софійського собору, Києво-Михайлівського та Києво-Видубицького монастирів. Більшість праць радянських часів (у т. ч. «Огляд бібліографії церковно слов’янських стародруків») не опубліковано.З часів навчання у духовному училищі займався живописом, відтворюючи переважно релігійні сюжети. Є автором низки картин із зображенням українських краєвидів.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.

Іван Власовський

Власовський Іван Федорович (15[27].08.1883–10.10.1969), випускник Київської духовної академії – церковний і громадський діяч, історик церкви. Народився у слободі Вільшанка Харківського повіту Харківської губернії (нині – смт Вільшани Дергачівського району Харківської області) у сім’ї псаломщика. Після закінчення Харківської духовної семінарії (1898–1904) навчався у КДА (1904-1908), де здобув ступінь кандидата богослов’я з кандидатським твором на тему «Взгляд представителей исторического материализма на происхождение христианства пред судом науки». Залишив короткі спогади про період свого навчання у КДА.

У 1908-1926 роках працював вчителем і директором шкіл та гімназій на Полтавщині, Сумщині, Волині. У 1920–1930-х роках займався громадсько-політичною діяльністю. Вступив до Братства Чесного Хреста (1926); став генеральним секретарем Товариства ім. Петра Могили в Луцьку (з 16.06.1931). Головував на церковному з’їзді в Луцьку (05–06.06.1927), на якому було ухвалено рішення щодо поновлення собороправності в церковному житті Православної митрополії в Польщі, українізації богослужіння та заснування православної кафедри для єпископа. У 1928 році обрано послом до польського сейму. Входив до Клубу української соціалістично-радикальної парламентської репрезентації, в якій був референтом із церковних справ. У 1934–1939 роках обіймав посаду секретаря Волинської духовної консисторії. Редагував часописи «Рідна церква» (1927–1928), «За соборність» (1932–1935), «Церква і нарід» (1935–1938). У різних виданнях публікував статті про Т. Шевченка, П. Куліша, Лесю Українку, М. Коцюбинського, І. Франка, І. Нечуя-Левицького.

У 1941–1943 роках був секретарем архієпископа Полікарпа (Сікорського). У липні 1943 року був заарештований Гестапо за обвинуваченням у зв’язках із партизанами і звільнений у жовтні 1943 року. З 1944 року у Мюнхені виконував обов’язки секретаря Церковного управління УАПЦ. З 1946 року очолював Український православний богословсько-науковий інститут (Мюнхен), який опікувався церковно-видавничою справою. У 1948 році виїхав до Канади, де до 1950 року викладав богословські науки і українську мову в Колегії Святого Андрія Первозванного у Вінніпезі. З 1950 року мешкав у Торонто. Вступив до Українського православного братства Святого Володимира, де виступив із циклом лекцій з історії Української церкви. З 1955 року увійшов до складу редколегії друкованого органу Братства «В обороні віри». У 1949–1952 роках редагував відновлений журнал «Церква і нарід». Друкував статті в часописах «Українське Православне Слово» та «Рідна церква». Упорядкував перевезений з Європи до Канади архів Синоду УАПЦ.

Протягом 1955–1966 років вийшла друком 4-томна (у 5 книгах) праця Власовського «Нарис історії Української Православної Церкви».

Похований на кладовищі «Проспект» у місті Торонто.

Хома Євлевич

Євлевич Хома (Томаш) Якович (рік народження невідомий, м. Могильов, тепер Республіка Білорусь — не пізніше 1647, м. см. невід ) – ректор Київської братської школи, письменник. Народився в сім’ї білоруського міщанина. 1622-23 записаний до «Альбому» Замойської академії як «могильов’янин, руської віри, присяглий». Згадка про присягу вказує на навчання у у так званих «вищих класах»: філософії або права. У 1625 навчався в Краківській академії, повернувся у Могильов і запропонував свої послуги Братській школі, де, очевидно, вчителював між 1625 і 1628 роками. 1628-32 — ректор Київської братської школи. З серпня 1630 до квітня 1631 року у Києві лютувало «моровоє повітріє» (так назвав невідому пошесть Т. Земка). Митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії Йов Борецький запросив ректора з учителями й учнями, котрі не розійшлися по домівках, виїхати разом з ним до маєтку Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря у селі Юр’ївка. Повернулися до Києва наприк. грудня, а з січня 1631 року відновилися заняття. Після об’єднання Київської братськлї і Лаврської шкіл і створення колеrіуму провідними в ньому стали учителі з Лаврської школи Петра Moгuлu. Очевидно, цим обумовлений від’їзд Євлевича до Могильова «на першім тижні посту» (близько середини лютого) 1632 року. Про подальше життя та діяльність Євлевича відомостей немає.

Євлевич — автор поеми «Лабіринт, або Заплутана дорога, де вишукана мудрість з повинності своєї панам могилянцям і ще декому, в заходах своїх подібному, коротшу і далеко кращу дорогу показує», виданої окремою книжечкою у Краківській друкарні Франциска Цезарія 1625 року.

Джерело: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст. : енциклопедичне видання. – Київ : КМ Академія, 2001.

Чехівський Володимир Мусійович (1876–1937), випускник Київської духовної академії – політичний і релігійний діяч, педагог, ідеолог української церковної автокефалії. Народився у селі Горохуватка Київських повіту і губернії (нині – Кагарлицького р-ну Київської обл.) у сім’ї священика.

Після закінчення Києво-Подільського духовного училища (1885–1890) та Київської духовної семінарії (1890–1896) навчався у Київській духовній академії (1896–1900), де здобув ступінь кандидата богослов’я. У студентські роки вступив до гуртка українських соціал-демократів-«драгомановців». Після закінчення академії вчителював у церковнопарафіяльній школі села Янівка Київського повіту. У 1901 році був призначений помічником інспектора Подільської духовної семінарії (м. Кам’янець-Подільський, нині – Хмельницька обл.). У 1902 році переведений на аналогічну посаду до Київської духовної семінарії. З 1905 року – вчитель російської мови Черкаського духовного училища. У 1904–1905 роках опублікував у журналі «Труды Киевской духовной академии» та окремим накладом кандидатський твір «Киевский митрополит Гавриил Банулеско-Бодони (1799–1803 гг.)», який подав до ради академії на здобуття ступеня магістра богослов’я, який було повернуто автору для перегляду і виправлення.

Продовжував активну політичну діяльність. З 1902 року був членом Революційної Партії України, у 1905 році перейменованої на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). На початку 1906 року був заарештований за революційну діяльність і засуджений на 3 роки заслання до Вологодського краю. Уникнув покарання завдяки обранню до складу I Державної думи. З 1908 року жив у Одесі під гласним наглядом поліції. Служив інспектором Михайло-Семенівського сиротинця, викладав в навчальних закладах. Після закінчення однорічних курсів для підготовки вчителів середніх шкіл при Новоросійському університеті (1913) обійняв посаду викладача 3-ї міської гімназії м. Одеси. Брав активну участь у діяльності української громади і товариства «Просвіта».

Після лютневої революції став редактором одеської газети «Українське слово»; очолив одеський комітет УСДРП. 07.04.1917 був обраний членом Української Центральної Ради. 25.11.1917 обраний членом Всеросійських установчих зборів (депутат від Одеси). З 13.04.1918 – директор департаменту сповідань при Міністерстві внутрішніх справ Української Народної Республіки. Був членом Кирило-Мефодіївського українського православного братства, створеного у Києві в березні–квітні 1918 з метою відродження української православної незалежної соборноправної церкви. Очолював департамент загальних справ у Міністерстві сповідань Української Держави (травень – грудень 1918). З 14.12.1918 – голова ради комісарів народних міністерств, голова ради міністрів та міністр закордонних справ УНР. У період перебування Чехівського на чолі українського уряду було прийнято закони про автокефалію Української Православної Церкви, про державну мову в Україні (01.01.1919), а також проголошено універсал про об’єднання УНР та ЗУНР в єдину державу (акт Злуки, 22.01.1919).

У 1919–1920 роках викладав у Кам’янець-Подільському державному українському університеті та Вінницькому інституті народної освіти, взяв активну участь у і соборі Української автокефальної православної церкви 1921 року. Був радником першого митрополита УАПЦ Василя Липківського, брав участь у роботі Пастирських курсів УАПЦ (1921–1923) та редагуванні її офіційного друкованого органу «Церква й життя» (1927–1928). За радянських часів неодноразово заарештовувався зі звинуваченнями у антирадянській діяльності. З 1933 року покарання відбував у Соловецькому таборі особливого призначення. 03.11.1937 розстріляний за вироком трійки в урочищі Сандармох (нині – Республіки Карелія, РФ). Місце поховання достеменно невідоме. Реабілітований Верховним судом УРСР 11.08.1989.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.