Василій Богдашевський
Василій (Богдашевський Дмитро Іванович) (19[31]. 10.1861–26.02.1933), архієпископ РПЦ, випускник КДА, викладач і ректор КДА та КПБА – церковний діяч, богослов, історик філософії, перекладач. Народився у селі Завидів Володимир-Волинського повіту Волинської губернії (нині – Іваничівського р-ну Волинської обл.) у сім’ї священика. У 1882 році вступив на богословське відділення Киїської духовної академії, яке у 1886 році закінчив зі ступенем кандидата богослов’я, отримавши право на здобуття ступеня магістра на підставі захисту друкованої дисертації без додаткових іспитів.
У 1886 році розпочав річний термін професорської підготовки у статусі стипендіата вакантної кафедри логіки і метафізики, згодом став стипендіатом кафедри історії філософії. З 1887 року обійняв посаду в. о. доцента цієї кафедри. На основі захисту магістерської дисертації на тесму «Лжеучители, обличаемые в первом послании св. ап. Иоанна» у 1890 році затверджений у ступені магістра богослов’я і доцена кафедри історії філософії КДА. З 1897 році – на посаді доцента кафедри Св. Письма Нового Завіту, з 1902 року – екстраординарного професора. У 1900–1904 роках опублікував у журналілі «Труды Киевской духовной академии» та окремим виданням (К., 1904) фундаментальну працю «Послание св. ап. Павла к Ефесянам. Иса гогикоэкзеге тическое исследование», за яку здобув ступінь доктора богослов’я і 1905 року обраний на посаду ординарного професора.
У 1910 році у Благовіщенській Конгрегаційній церкві Києво-Братського Богоявленського монастиря рукопокладений у сан ієрея в целібатному стані. У 1910 році призначений редактором журналу «Труды Киевской духовной академии». У 1912 році учні та колеги вшанували 25-річчя його педагогічної діяльності, підготувавши «Киево-Могилянский сборник в честь протоирея Димитрия Ивановича Богдашевского, заслуженного ординарного профессора имп. Киевской духовной академии» (К., 1913. – 625 c., ХХV c.).
У 1913 році прийняв чернецтво у церкві преподобного Антонія Печерського у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври; згодом у Києво-Софійському соборі піднесений до сану архімандрита. У 1914 році обійняв посади ректора академії і настоятеля Києво-Братського Богоявленського монастиря. Очоливши Київську духовну академію у найскладніший і найдраматичніший період її історії, доклав усіх можливих зусиль для функціонування цього навчального закладу в умовах воєн і революцій, позбавлення духовної освіти державної підтримки і джерел існування. У 1917–1918 роках сприяв реалізації прагнення професорської корпорації КДА до оновлення академічного життя, розробці нового Статуту академії, затвердженого 13.08.1919 гетьманом Павлом Скоропадським. У 1921 році очолював Перекладацький Комітет, що опікувався перекладом Св. Письма і богослужбових книг українською мовою. Втративши останню надію на збереження КДА у її колишньому статусі, в січні 1920 звернувся до органів радянської влади із клопотанням про дозвіл на відкриття Академії як приватного навчального закладу. У 1920-1923 роках – ректор і професор Київської православної богословської академії. У 1923 році заарештований за звинуваченнями в антирадянській пропаганді і засуджений до заслання і після перегляду справи звільнений.
Похований у Богоявленському соборі Києво-Братського Богоявленського монастиря. Після знищення останнього у 1935 році перепохований на Лук’янівському кладовищі.
Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.