Титов Федір Іванович (1864–1935), протоієрей, випускник і викладач Київської духовної академії – священнослужитель РПЦ та Сербської Православної Церкви, історик церкви, богослов, педагог, церковний і громадський діяч. Народився у селі Черкаське-Порічне Суджанського повіту Курської губернії (нині – обл. Російської Федерації) у сім’ї священика.

Навчався в Обоянському духовному училищі (1875–1880), Курській духовній семінарії (1880– 1886) та Київській духовній академії (1886–1890), яку закінчив зі ступенем кандидата богослов’я, отримавши право на здобуття ступеня магістра на підставі захисту друкованої дисертації без додаткових іспитів. Кандидатський твір «Изложение содержания 1-го Послания апостола Павла к Фессалоникийцам» був визнаний радою академії відмінним. У 1890-1891 навчальному році був професорським стипендіатом кафедри давньої загальної цивільної історії Київської духовної академії. На підставі успішного захисту дисертації «Первое Послание Св. Апостола Павла к Фессалоникийцам» (К., 1893) здобув ступінь магістра богослов’я.

З 1894 року – доцент академії. У 1897 році переведений, за власним бажанням і згодою академічної ради, на вакантну кафедру історії російської церкви, яку обіймав упродовж подальшої педагогічної діяльності у академії на посадах доцента, екстраординарного і заслуженого ординарного професора. Тимчасово викладав канонічне право, виконував обов’язки інспектора і ректора академії, входив до складу академічного Правління. У дискусіях про шляхи розвитку духовної освіти (1905–1907) підтримував «ліберальний» табір професури академії. Був одним із авторів проекту статуту духовних академії, розробленого у академії на межі 1905–1906 років.

З початку 1890-х років заявив про себе як талановитий і продуктивний історик російської православної церкви ранньомодерної та модерної доби, біограф її ієрархів та видатних діячів. Важливим напрямом наукової діяльності Титова було вивчення історії Київської академії, стимульоване передусім підготовкою до її 300-річчя у 1915 році. За ініціативою ректора Київської духовної академії єпископа Димитрія (Ковальницького) і дорученням академічної ради, упорядкував збірник «Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. Отд. III (1796– 1869)» (у 5 т. – К., 1910–1915). З 1912 року працював над «Исторической запиской», що мала представити становлення і розвиток Київської академії з часів Києво-Братської школи до ювілею 1915 року. Окремі частини праці вийшли під назвою «Стара вища освіта в Київській Україні XVI – початку ХIХ в.» у Києві лише у 1924 році за підтримки ВУАН.Був членом багатьох наукових товариств і церковних братств, зокрема, церковно-археологічного товариства та Богоявленського братства при академії, історичного товариства Нестора літописця при Університеті Св. Володимира.

З 1896 року поєднував викладацьку діяльність із церковним служінням; був призначений священиком київської Андріївської церкви. Брав активну участь у церковному житті Києва. За часів 1-ї світової війни, залишаючись на своїх посадах, активно співпрацював із військовим відомством у церковних питаннях. У революційні роки брав активну участь у дискусіях щодо оновлення церковного життя; рішуче заперечував проти автокефалії Української православної церкви, обстоюючи ідею її автономії. висловлювався за часткову українізацію церковного життя. Не підтримав курсу на українізацію Київської духовної академії, вийшовши зі складу її Правління у 1918 року. Після вступу військ Директорії залишив Київ. На початку 1919 року емігрував до Константинополя і згодом до Королівства сербів, Хорватів і словенців. У роки еміграції зосередився на педагогічній та науковій діяльності на богословському факультеті в Белградському університеті.

Помер у Белграді; похований на російській ділянці Земунського кладовища (Zemunsko groblje).

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — Т. 2. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.