Стеллецький Ігнатій (Гнат) Якович (1878–1949), випускник Київської духовної академії – історик, археолог, спелеолог, музеєзнавець, архівіст, педагог. Народився у селі Григорівка Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині – Запорізького р-ну та обл.) у сім’ї земського учителя і псаломщика.

Початкову освіту здобув у Харківському духовному училищі (1892–1896), середню – у Харківській духовній семінарії (1896–1901). У 1901–1905 роках навчався у Київькій духовній академії, яку закінчив зі ступенем кандидата богослов’я. У студентські роки виявив здібності до вивчення мов (поряд із давніми і низкою нових мов опанував есперанто). Переклав російською видану в Парижі (1894) працю письменника і журналіста Миколи Нотовича «La vie inconnue de Jésus Christ» («Невідоме життя ісуса Христа»), що містила т. зв. Тибетське Євангеліє. Працюючи над перекладом, зацікавився, за власним зізнанням, вивченням старожитностей і печерного світу Близького сходу.

З 1905 року розпочав педагогічну діяльність на посаді викладача історії та географії учительської семінарії Імператорського Православного Палестинського товариства в м. Назареті (тоді – Палестина, нині – ізраїль). Протягом 1906–1907 років активно вивчав арабську мову; у вільний від служби час знайомився зі старожитностями і спелеологічними пам’ятками Сходу, подорожуючи Палестиною, Єгиптом, Сирією, Малою Азією. Із ризиком для життя здійснив розвідку лабіринту природних печер ущелини Хорейтун; одним із перших європейців дістався славетної фортеці Йотапата в Галілейських горах. Вирішиши присвятити своє майбутнє археології та спелеології і задля отримання поглиблених професійних знань у вересні 1907 звільнився від служби у Назареті та вступив у статусі дійсного слухача до Московського археологічного інституту з 3-річним курсом навчання. З 1909 року працював у Московському архіві Міністерства юстиції. У 1910 році захистив дисертацію, здобувши вчене звання «археолога» і статус дійсного члена інституту. Закінчивши Педагогічні курси при управлінні Московського учбового округу, одночасно викладав первісну історію та культуру у середніх навчальних закладах Москви. З 1908 брав активну участь у діяльності Московського археологічного товариства, за дорученням якого виїжджав у літні археологічні експедиції до Полтавської та Харківської губернії, на Полтавщину, до Псковської губернії та Прибалтійського краю. У 1914 році здійснював археологічні розкопки у Московському Кремлі, Московській, Псковській, Орловській, Курській та Київській губерніях. У 1915 році було обрано професором створеної вперше в Росії кафедри спелеології Московського археологічного інституту. Восени 1916 року вирушив добровольцем на Кавказький фронт, за власним зізнанням, «з метою археологічних дослідів у вільний від служби час». Як учений-археолог очолив експедицію по Вірменії та території сучасної Туреччини.

Від початку 1918 року мешкав у Києві. Займався розкопками Звіринецьких печер. викладав археологію України у Київському державному українському університеті. У 1918 році заснував один із перших музеїв Полтавщини – Лубенський український народний музей (нині – Лубенський краєзнавчий музей), який очолював із початку 1920 року. Займався археологічними розкопками та дослідженнями. У 1923 році повернувся до Москви, де займався археологічними дослідженнями. З кінця 1930-х років співпрацював із Наркоматом оборони СРСР як консультант-спелеолог. У 1941–1945 роках залишався в Москві, відмовившись від евакуації та допомагаючи у захисті міста.

Помер у Москві; похований на Ваганьковському кладовищі.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.