Новицький Орест Маркович (1806–1884), випускник і викладач Київської духовної академії – філософ, історик філософії та релігії, богослов.  Народився у селі Пилипи Житомирського повіту Волинської губернії у сім’ї, що належала до давнього шляхетського роду.

Після закінчення Острозького повітового духовного училища (1816–1821) та Волинської духовної семінарії (1821–1827) навчався у КДА (1827–1831), де здобув ступінь магістра богослов’я і словесних наук. У 1832 році випускний твір «О духоборцах» вийшов друком у збірнику найкращих творів студентів КДА та окремим виданням.

У 1831 році обіймав посаду професора філософії Полтавської духовної семінарії у м. Переяславі Полтавської губернії (нині – м. Переяслав-Хмельницький Київської обл.), де започаткував студентську бібліотеку. З 1833 року – бакалавр польської мови КДА, з 1834 року –  бакалавр філософії. У 1834–1835 роках поєднував службу у КДА із викладанням філософії на посаді ад’юнкта у новоствореному Університеті Св. Володимира (з 17.10.1834), куди був запрошений за рекомендацією ректора КДА архімандрита Інокентія (Борисова). З 1835 року – екстраординарний професор філософії КДА, член академічної Конференції. Після виходу із духовного звання у 1835 році та затвердження на посаді штатного екстраординарного професора філософії Університету Св. Володимира звільнився із КДА, з якою в подальшому зберігав тісні зв’язки. За ініціативою митрополита Євгенія і ректора Інокентія долучився до кола перших вітчизняних дослідників слов’янської Біблії. З 1837 року – ординарний професор університету. У різні роки викладав історію філософії, логіку, психологію, «моральну філософію у поєднанні з природним правом» та основи педагогіки. Завдяки видатним лекторським здібностям, ерудованості, ораторській майстерності Новицького, його лекції привертали увагу не лише студентів, а й колег та високих гостей університету.

З 1850 року – київський цензор з іноземної цензури. У 1869 році вийшов у відставку за вислугою років. Протягом багаторічної сумлінної служби мав численні подяки та відзнаки.   Разом із сім’єю у 1847 році затверджений у спадковому дворянстві.

Помер у Києві; похований на кладовищі Київського Свято-Вознесенського Флорівського жіночого монастиря.

Як один із найзначніших представників духовно-академічної та університетської філософії в Росії ХIХ ст., Новицький належить до тих професорів, які заклали традицію критичного осмислення здобутків західноєвропейської, передусім німецької, філософії та її залучення до вітчизняного історико-культурного контексту.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.