Липківський Василь Костянтинович (1864–1937), протоієрей РПЦ, митрополит Української автокефальної православної церкви, випускник Київської духовної академії – церковний діяч, педагог, проповідник, письменник. Народився  у селі Попудня Липовецького повіту Київської  губернії (нині Монастирищенського р-ну Черкаської обл.) у сім’ї священика.

Після закінчення Уманського духовного училища (1873–1879) та Київської духовної семінарії (1879–1885) навчався у Київській духовній академії (1885–1889), де здобув ступінь кандидата богослов’я.

З 1889 року служив законовчителем у навчальних закладах на Черкащині. У 1891 році рукопокладений у сан ієрея та призначений понадштатним священиком черкаського свято-Миколаївського кафедрального собору. З 1892 року – настоятель Свято-Воскресенської церкви м. Липовця Київської губернії (нині – Вінницька обл.). З 1903 року – завідувач Київської церковновчительської школи.  З 1905 року – настоятель Києво-Солом’янської Свято-Покровської церкви.

Після лютневої революції 1917 року головував на Київському єпархіальному з’їзді духовенства і мирян (12–17.04.1917), на якому було порушено питання українізації церкви та демократизації церковного життя. Восени 1917 року став одним з організаторів «Братства воскресіння Христа», яке об’єднувало прихильників автокефалії Православної церкви в Україні. 23.11.1917 року увійшов до складу тимчасової всеукраїнської православної церковної  ради, яка здійснила організаційну роботу щодо скликання всеукраїнського Православного  церковного собору в 1918 році та  брав участь його роботі. Був одним із засновників і провідних діячів Кирило-Мефодіївського українського православного братства, створеного у березні–квітні 1918 року із метою відродження української православної незалежної соборноправної церкви. Визнав проголошену 01 січня 1919 директорією УНР автокефалію УПЦ. Був одним з організаторів у 1919 році перших українських православних парафій у Києві (Свято–Микольської на Печерську, при Софійському соборі, Андріївській та Іллінській церквах). На зборах українізованої старокиївської парафії 03 серпня 1919 був обраний настоятелем Софійського кафедрального собору. У серпні – грудні 1919 року – член ради при міністрові сповідань УНР у Кам’янці-Подільському. 14–30 жовтня 1921 року на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі Української автокефальної православної церкви обрано архієпископом Київським та Всеукраїнським митрополитом. У 1921–1926 роках розбудовував єпархіальні структури  УАПЦ.   У 1927 році на виконання вимог радянської влади на II Всеукраїнському Православному церковному соборі УАПЦ був усунутий із митрополичої кафедри. Протягом наступного десятиліття проживав у Києві, не маючи впливу на ситуацію в УАПЦ, що була ліквідована у 1930  році. У 1937 році заарештований, утримувався у Лук’янівській тюрмі. Звинувачений як керівник «націоналістичної фашистської організації». Рішенням трійки НКВС засуджений до вищої міри покарання і розстріляний. Місце поховання невідоме.

Реабілітований прокуратурою м. Києва у 1989 році. У 1999 році на Лук’янівському меморіальному кладовищі Києва встановлено пам’ятний хрест на символічній могилі Липківського. У Києві на його честь названо вулицю та встановлено меморіальну дошку на Києво-Солом’янській Покровській церкві. В. Липківському встановлено два пам’ятники: в українському православному центрі Св. Андрія Первозванного в Саут-Баунд-Брук (англ. South Bound Brook, штат Нью-джерсі, США) та в м. Тернополі (біля церкви Різдва Христового).