Кудрявцев Петро Павлович (24.08.[05.09]. 1868–27.06.1940), випускник і викладач Київської духовної академії – релігійний філософ, історик філософії, літературознавець, освітній і церковний діяч. Народився у селі Олексіївське на Сітовій Мечі Чернського повіту Тульскої губернії (нині – сільське поселення Тепло-Огарьовського р-ну Тульської обл. РФ) у сім’ї священика.

Після закінчення Єфремівського духовного училища (1878–1882) та Тульської духовної семінарії (1882–1888) навчався у Київській духовній академії (1888–1892), яку закінчив зі ступенем кандидата богослов’я, отримавши право на здобуття ступеня магістра на підставі захисту друкованої магістерської дисертації без додаткових випробувань. Кандидатський твір К. «Важнейшие местные церкви на Востоке во ІІ и ІІІ веках и взаимодействие их в развитии общехристианской мысли и жизни в указанный период» був визнаний Радою КДА  відмінним та відзначений премією ім. митрополита Литовського Йосифа (Семашка).

Як кращий із випускників 1892 (1-й у розрядному списку), був залишений у академії професорським стипендіатом кафедри історії філософії. У З 1893 року — викладач філософських дисциплін Подільської духовної семінарії. У 1897 році обраний Радою академії на вакантну кафедру історії філософії у статусі в. о. доцента, де читав історію філософії, психологію, логіку та метафізику.   У 1908 році на підставі публічного захисту праці «Абсолютизм или релятивизм? Опыт историко-критического изучения чистого эмпиризма новейшего времени в его отношении к моральности и религии. Prolegomena» здобув ступінь магістра богослов’я та звання доцента. З 1909 року – екстраординарний професор, з 1918 року – в. о. ординарного професора.

Був одним з очільників лівого крила київської духовно-академічної професури, яке спрямовувало свої зусилля на реформування духовної школи, впровадження у життя духовних академій принципів самоврядування, виборності. У 1917 році був залучений до реформаційних процесів у сфері духовної освіти. У 1918 році входив до складу Комісії з розробки Тимчасового статуту Київської духовної академії, ухваленого Міністерством сповідань Української Держави та затверджений гетьманом Павлом Скоропадським. Прихильник церковної реформи, спрямованої на ширше залучення мирян та нижчого духовенства до керування Церквою через систему рад, обстоював ідею розбудови церковного життя на началах соборності. У 1919-1921 роках посідав кафедру філософії на історико-філологічному факультеті Таврійського університету  у місті Сімферополь. Після закриття Таврійського університету  працював викладачем російської мови та літератури у київській трудовій школі № 33 (1922–34). У 1922–1924 роках брав участь у роботі Київської православної богословської академії. У 1919–1931 роках – позаштатний співробітник ВУАН. Після виходу на пенсію у 1934 році працював рахівником в Управлінні Водного транспорту, згодом – лаборантом-діловодом агрохімічної лабораторії Українського науково-дослідного інституту соціалістичного землеробства. У 1938 році заарештований НКВС за передбаченим статтею за «антирадянську агітацію». Протягом 8 місяців утримувався в Лук’янівській в’язниці м. Києва. Проходив у груповій справі сфабрикованого ОДПУ т. зв. організованого контрреволюційного підпілля тихонівського духовенства. У 1939 році був звільнений з-під варти за браком доказів.

Помер у Києві, похований на Солом’янському кладовищі.

Автор близько 200 історико-філософських, релігійно-публіцистичних та літературознавчих праць, опублікованих як у філософсько-богословській і церковній періодиці («Труды Киевской духовной академии», «Вера и разум», «Вера и Церковь», «Руководство для сельских пастырей», «Журнал Министерства Народного Просвещения», «Христианская мысль», «Церковно-общественная мысль», «Церковный Вестник», «Богословский Педагогический листок», «Віра та Держава», «Век» та ін.), так і окремими виданнями.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.