Завитневич Володимир Зенонович (02[14].04.1853–18.02.1927), викладач Київської духовної академії – історик, філософ, богослов, церковний і громадський діяч. Народився у селі Литвяни Мінського повіту і губернії (нині – агромістечко в Узденському р-ні Мінської обл. Республіки Білорусь) у сім’ї священика.

Початкову освіту здобув в Узденському парафіяльному і Мінському духовному училищах, середню – у Мінській духовній семінарії (1870–1875). У 1875–1879 роках навчався на церковно-історичному відділенні Санкт-Петербурзької духовної академії, яке закінчив зі ступенем кандидата богослов’я, отримавши право на здобуття ступеня магістра на підставі захисту друкованої дисертації без додаткових іспитів. Кандидатський твір присвятив  дослідженню однієї з найважливіших пам’яток полемічної літератури 1620-х років «Палінодія, або Книга оборони» видатного київського інтелектуала першої чверті ХVІІ ст. Захарія Копистенського.

У 1884 році обраний Радою академії на посаду доцента кафедри російської цивільної історії; обіймав цю кафедру протягом усієї подальшої академічної діяльності. З 1899 року – екстраординарний професор, з 1903 року – ординарний  професором академії. У 1912 році обраний почесним членом академії. У 1908–10 у Києві діяли засновані Завитневичем  «Среднеобразовательные вечерние женские курсы проф. В. З. Завитневича».  Мав значний авторитет і довіру у студентів; захищав інтереси студентства у стосунках з адміністрацією. Відіграв значну роль у припиненні студентського страйку і нормалізації академічного життя під час 1-ї російської революції. У 1905–1908 роках був одним з активних учасників усіх реформаторських процесів у житті КДА – зокрема підготовки «Проекта наиболее необходимых временных изменений и дополнений устава православных духовных академий», схваленого загальними зборами викладачів у листопаді 1905 року, та «Проекта устава православных богословских академий», розглянутого Радою академії в лютому 1906 року.   Член Церковно-археологічного товариства при академії, Історичного товариства Нестора Літописця при Університеті Св. Володимира, Київського товариства охорони пам’яток старовини, Комітету з розбору давніх актів при київському генерал-губернаторі та ін. За часів Гетьманату у 1918 році очолював створену при Міністерстві сповідань Культову комісію, був головою його Наукової комісії з розробки програм з історії Української Церкви, географії та цивільної історії України; підготував записку «К вопросу о научной разработке истории Украинской Церкви». Разом із відомим науковцем і громадським діячем М. В. Довнар-Запольським у 1918 році викладав на курсах білорусознавства, організованих для членів Білоруської національної організації на теренах України.

Помер у Києві, похований на Щекавицькому кладовищі (зруйноване у 1950-х роках).

Автор кількох монографій та численних статей, опублікованих у журналалах «Труды Киевской духовной академии», «Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца», «Киевская старина», «Христианское чтение», «Холмско-Варшавский епархиальный вестник», «Странник», «Мирный труд», «Церковно-общественный вестник», «Христианская мысль» та ін. У 1885–1893 роках здійснив археологічні розкопки на території Мінської, Полтавської та Чернігівської губерній, дослідивши понад 700 курганних поховань, 82 могильники і городища. Відіграв значну роль у вивченні археологічного ареалу розселення слов’янського племені дреговичів. Систематично поповнював археологічними знахідками фонд Церковно-археологічного музею Київської духовної академії.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.