«Полуниці для Могилянки»: арт-конкурс з нагоди ювілею
У 2022 році, відзначаючи 30-річчя славетного відродження Києво-Могилянської академії, університетський Музей НаУКМА запросив творчих особистостей до участі в особливому конкурсі ілюстрацій. Його натхненням стала зворушлива історія, що трапилася у 1992 році під час першої вступної кампанії відродженого університету. Цей пам'ятний епізод ми знаємо з розповідей В'ячеслава Степановича Брюховецького, ініціатора цієї історичної події та першого, а нині почесного президента академії.
Кожен могилянець знає ім'я Галшки Гулевичівни. Її ім'я вписане в історію України як однієї з перших фундаторок і меценаток Київської братської школи та Свято-Богоявленського Київського братського монастиря. Обидва ці духовні та освітні осередки постали на київському Подолі, на землі, яку вона щедро подарувала Київському братству 15 жовтня 1615 року.
І ось, через століття, у перший рік відродження Університету «Києво-Могилянська академія», сталася ще одна незвичайна історія жіночої підтримки. Весною 1992 року, після напруженої підготовчої роботи, було оголошено про перший набір студентів. Проте дні минали, а омріяні заяви від абітурієнтів не надходили. Команда В'ячеслава Брюховецького, і він сам, відчували тривогу, боячись, що їхня наполеглива та сповнена ентузіазму праця з організації університету виявиться непотрібною.
І тоді до В'ячеслава Степановича завітала літня жінка, яка жила самотньо. Вона запитала, чи відродиться разом з Академією церква, до якої вона в дитинстві ходила з матір'ю – Благовіщенська церква, що знаходилася у Староакадемічному корпусі. Ректор з радістю дав позитивну відповідь. Бабуся, побажавши Божої допомоги, скромно сказала, що єдине, чим вона може допомогти, – це кошик свіжих полуниць зі свого саду, щоб підтримати сили команди відроджувачів Академії. «Зі сльозами на очах ми з'їли ті полуниці. І прийшов перший абітурієнт...» – згадує В'ячеслав Степанович. Цю зворушливу історію можна почути з перших вуст у відео (перейти за посиланням).
Після смерті Галшки Гулевичівни, на жаль, не збереглося її портрета. Проте вже наші сучасники натхненно заповнили цю мистецьку прогалину численними живописними інтерпретаціями її образу. Деякі з цих робіт прикрашають стіни Академії, а інші можна побачити у Віртуальному музеї КМА (перейти до віртуальної виставки).
З нагоди ювілею ми звернулися до всіх, хто володіє пензлем та уявою, з пропозицією створити власне мистецьке бачення жінки з полуницями, чия щира доброта стала невід'ємною частиною історії відродження Могилянки – через 175 років після закриття давньої академії. Учасникам пропонувалося зобразити момент зустрічі, символічний натюрморт або будь-яку іншу композицію, натхненну цією подією.
На конкурс надійшло 17 різноманітних робіт від 12 талановитих учасників. Серед них були не лише уявні портрети літньої пані, а й оригінальні алегоричні зображення полуниць та кошиків, художні інтерпретації зустрічі В'ячеслава Брюховецького з подолянкою і навіть цікавий комікс. Переможців було визначено на основі оцінок авторитетного журі, до складу якого увійшли сам В'ячеслав Брюховецький, відома мистецтвознавиця Діана Клочко та директорка KMA Gift Shop Ірина Демчук. Цією публікацією знайомимо з переможцями та обраними роботами.
Першість отримала робота подружжя Олексія та Алли Кустовських. Олексій — професійний художник-графік, переможець численних конкурсів карикатур. Його роботи ілюструють українську та закордону пресу. Його дружина й натхненниця Алла Кустовська так прокоментувала конкурсну роботу:
«Образи і композиція народилися у мене в уяві дуже швидко, адже вища освіта й ботанічна наука — це сфера моєї професійної діяльності, а відродження традицій та історичне минуле України, як і тривога за наше сьогодення й майбутнє, глибоко лежать у серці кожного члена нашої родини. Про конкурс та свої ідеї я розповіла чоловікові, художнику-карикатуристу, Олексію Кустовському, який втілив задум на папері олівцем та лінером, а потім разом завершили роботу на комп'ютері з використанням графічної програми Photoshop. Олексій працює завідувачем відділу ілюстрації парламентської газети « Голос України», тому малювання для нього - це й захоплення і професія. Образ Галшки Гулевичівни уявився саме так: з благородними рисами обличчя жінки-подвижниці, з вірою і надією в очах. Бабуся постала в уяві як символічне поєднання кількох епох, архітектура будівель Могилянки — як символ її історії, адже вони пам'ятають більше, ніж людина, обмежена біологічним віком і тривалістю життя, церква — як об'єднавчий символ духовності нашого народу. А об'єднала все це суничина — збірний плід полуниці (з ботанічної точки зору, все ж — суниці) з численним насінням, який символізує життя і надію на продовження роду, доброї справи, освітянських традицій Києво-Могилянської академії, великого подвижництва В'ячеслава Брюховецького та усього колективу університету, які гідно несуть освітянські традиції і сьогодні консолідують свої зусилля, залучаючи випускників та меценатів з різних куточків світу, підтримуючи науку й освіту у такий непростий для України час»
Друге місце у конкурсі «Полуниці для Могилянки» здобула Марія Смеречинська — студентка 2 курсу спеціальності «Соціальна робота».
Марія малює ще зі шкільних років. Для неї це — хобі, форма психотерапії та спосіб творчої реалізації в різних проєктах. Вона створювала ілюстрації для благодійних могилянських стікерів, а віжуали для Instagram-сторінки Центру соціальної адаптації та підтримки студентів.
«Ілюстрації для конкурсу я малювала на планшеті. Образ дуже швидко народився, бо історія пана В'ячеслава загалом дуже чіткі образи має у своїй основі. Тому я просто перенесла їх зі своєї уяви на полотно», — коментує Марія.
Третє місце на конкурсі «Полуниці для Могилянки» виборола також студентка НаУКМА Ана Гургенідзе (спеціальність «Соціологія») .
Ана так прокоментувала свою роботу:
«Моя історія з малюванням почалась так само як і в більшості. Скільки себе пам'ятаю, стільки я любила втілювати свої ідеї та фантазії за допомогою паперу, кольорових олівців та фарб. З часом, я почала дізнаватись про різні техніки малювання, і найбільше мене зацікавила саме цифрова ілюстрація. Дивлячись на роботи різних художників, я зрозуміла, що хочу розвивати свої навички саме у цьому напрямку.
І так, вже п‘ятий рік я займаюсь малюванням. Намагаюсь вдосконалюватись, кидати собі нові виклики та отримувати нові знання. Не можу сказати, що це легко. Насправді малювання, як і будь-який інший вид творчості, вимагає багато сил та терпіння. Особисто для мене, найважче у творчості – це задовольнити свої ж вимоги та очікування. Але, попри всі труднощі, це справа, яка приносить мені щастя та, завдяки якій я можу приносити щастя іншим.
Найбільше я люблю малювати людей та їх емоції. Завдяки цьому, можна розказувати невеличкі історії, передавати атмосферу та персональне бачення світу і суспільства. Саме це я намагалась зробити, малюючи роботу на конкурс «Полуниці для Могилянки».
Хоча, з точки зору композиції, моя робота доволі проста, було дуже цікаво працювати над нею. Моєю задачею було зобразити бабусю якомога реалістично, живою, такою, якою вона могла бути насправді. Авжеж, головною проблемою для мене було те, що ніхто не знає, як саме вона виглядала. Саме тому, я проглянула чимало фотографій з 90-их років. Найбільше звертала увагу на літніх жінок, їх вбрання, зовнішній вигляд та намагалась знайти щось спільне між ними. Саме так народився образ, і сподіваюсь, що він справді має щось спільне з реальністю»
Орися Челакова, студентка другого курсу спеціальності «Культурологія» візуалізувала для нас не лише бабусю, а й всю історію з полуницями. Комікс та мініатюри дуже несхожі на всі інші роботи! Ми попросили авторку розказати що для неї малювання і як народився образ. Коментар Орисі:
«Малювання для мене – це ліки проти усього на світі. Я малюю, коли мені сумно, малюю, коли мені весело, малюю, коли в розпачі чи агресії. Як-то кажуть: «папір все стерпить» і це правда. Я малюю з самого дитинства і малюю для душі. Мені завжди було легше взяти олівця чи ручку до рук та написати, чи намалювати те, що я відчуваю, ніж сказати. Нещодавно натрапила на фразу Мауріціо Каттелана, яка дуже відгукнулася мені: «Я говорю зображеннями, тому що не вмію розмовляти. Це моя інвалідність». Так ось, говоріння – це моя інвалідність, краще дайте мені ручку та папір, якщо колись зустрінете мене.
Для мене особливість ілюстрації не в матеріалах (хоча вони теж відіграють важливу роль), а у почуттях, що вкладено у роботу.
... Я вірю у те, що митець повинен закарбовувати частинку себе у будь-чому, що створює, відтак вона стане «живою», вона буде містити ауру та викликати у людей певні емоції. Викликати у людей почутті, лише поглянувши на картину – це найважче, але найуспішніше, що може бути на світі, на мою думку. Якщо якійсь мій текст чи картина не резонує з чиїмось проблемами або людина не бачить у цьому герої себе, чи не пропустив, «не прожив» цю ситуацію крізь себе, слово, якщо «почутеметр» взагалі на нулі, тоді слід задуматися над цим.
Не можу сказати, що ілюстрація народилася одразу, як блискавка, але думала над нею я також не дуже довго. Робила ескізи щоразу, як щось придумувала і вийшло щось таке. Я дуже пройнялася цією історією, коли малювала щось, на кшталт, коміксу. Мені так хотілося, аби він вийшов зворушливим у кінці, хотілося зафіксувати всю історію, а не якийсь окремий момент, бо вона насправді дивовижна».
Витончено та зворушливо зобразила «Полуниці для Могилянки» Марія Клименко, студентка першого курсу Факультету економічних наук. Вона каже, що цей образ народився одразу, але потребував часу для удосконалення ідеї:
«Для мене ця ілюстрація показує, що Могилянка має велику історію та єднає покоління. Саме тому я зобразила стару руку бабусі й маленьку руку цієї ж бабусі, але у дитинстві, які тягнуться до полунички — образу Могилянки. НаУКМА дійсно єднає людей незалежно від віку, статі та достатку, у чому я вже встигла впевнитися особисто».
Аж трьома роботами для конкурсу «Полуниці для Могилянки» порадував Олександр Нечипась! Киянин, родом із Запоріжжя, працює у ПрАТ Київстар дизайнером та фільммейкером. З дитинства захоплювався фотографією та живописом. Малюнки для конкурсу спочатку малював від руки, а потім переводив у цифровий формат і домальовував у векторі. Такий стиль він називає "цифровою гравюрою", яка поєднує в собі усі етапи мистецтва графіки та технології поліграфії.
Могилянка – легендарний кошик, а ми всі в ньому – чарівні полунички. Такий слоган можна прочитати в роботі Діани Слонченко, ще однієї конкурсантки. Діана – киянка, 10 років працювала старшим бортпровідником, але з початком війни, коли припинились польоти, почала знаходити розраду в малюванні. Тож впродовж війни закінчила курси ілюстраторів і вирішила взяти участь у нашому конкурсі «Полуниці для Могилянки».
Анна Флеганова — викладачка з Полтави, вчить економічним наукам в університеті та малюванню у студії для дітей та дорослих. Має художню освіту, але цей малюнок був один з перших, який вона зробила на планшеті, а не на папері.
А такою уявила бабусю Оксана Музиченко, студентка 2 курсу спеціальності «Філологія (германські мови та літератури)».
«Розповідь пана Брюховецького одразу викликала в уяві загадкову, з таємними знаннями, але милу, теплу і доброзичливу бабусю. Тож робота не забарилась, і в пориві натхнення цей образ перейшов на папір. Малювати я обожнюю, і коли в моїй рідній Могилянці з'являються якісь художні ініціативи, долучаюсь до них з особливим ентузіазмом!», — прокоментувала Оксана.
Найавангардніша серед отриманих робіт належить цифровому пензлю Катерини Крючкової, студентки 3 курсу спеціальності «Українська філологія». Катерина говорить про себе, що вона філологиня з маленькою ілюстраторкою всередині, малює в блокноті поруч зі словами конспекту, коли набридає слухати лекцію, або у фотошопі, коли хочеться створити більш серйозну роботу. Любить простий стиль, яскраві кольори та смішні приховані сенси, тому і полуниця несе бабусю, а не бабуся полуницю.
Конкурс «Полуниці для Могилянки» вийшов далеко за межі мистецького змагання. Він став простором вдячності, памʼяті та щирого єднання — між поколіннями, між тими, хто навчався в Академії, і тими, хто просто відчуває з нею духовну близькість.
Полуниця — простий, літній, навіть трохи наївний символ — у цьому конкурсі набрала глибокого сенсу. Через неї учасники переосмислили історію Могилянки, передали свою любов, довіру і вдячність. Їхні ілюстрації — це не лише візуальні образи, а жести підтримки й пам’яті про місце, яке об’єднує, надихає і залишається з людиною надовго.
Текст підготувала: Ганна Хроболова