Нечуй-Левицький (Левицький) Іван Семенович (1838–1918), випускник Київської духовної академії – письменник, перекладач, лінгвіст, публіцист, літературно-мистецький критик, педагог, основоположник «реальної української літератури». Народився у містечку Стеблеві Канівського повіту Київської губернії (нині – смт Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаського обл.) у сім’ї священика. Належав до давнього священицького роду.

Навчався в Богуславському духовному училищі (1845–1852) та Київській духовній семінарії (1853–1859). Вільно оволодів грецькою, латинською, церковнослов’янською мовами. З 1860 року – учитель Богуславського духовного училища. У 1861–1865 роках навчався у КДА, де поглибив свої літературно-лінгвістичні зацікавлення. зацікавився філософією під впливом лекцій професора Памфіла Юркевича. Закінчивши КДА зі ступенем магістра богослов’я, був призначений на посаду викладача російської мови і словесності Полтавської духовної семінарії, яку обіймав протягом 1865–1866 навчального року. З 1866 року служив у навчальних закладах, підпорядкованих Міністерству народної просвіти – викладав російську мову, літературу, історію та географію в містах царства Польського і Російської імперії.

Підтримуючи тісні зв’язки із М. П. Драгомановим та київськими «громадівцями», привернув пильну увагу поліції. У Кишиневі перебував під жандармським наглядом. У 1885 році вийшов у відставку і переїхав до Києва. Налагодив тісні контакти з М. Старицьким, М.  Лисенком, М.  Кропивницьким, І. Франком; брав активну участь у літературно-мистецьких подіях.

З другої половини 1860-х років займався активною творчою діяльністю. Під псевдонімом «іван Нечуй» дебютував у львівському журналі «Правда» оповіданнями «Дві московки» та «Рибалка Панас Круть» (1868). У 1872 році у Львові видав збірку «Твори Івана Нечуя, т. 1». У 1874 році опублікував повість «Хмари», де змалював життя київської інтелігенції  середини  ХIХ ст., в тому числі побут та ідейні шукання студентів і професури КДА. З середини 1870-х  років написав низку класичних згодом повістей та оповідань, ґрунтованих на сюжетах із тогочасного українського життя – «Баба Параска та баба Палажка» (1874–1875), «Микола Джеря» (1876), «Бурлачка» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884), «Над чорним морем» (1890), «Неоднаковими стежками» (1902), «На гастролях в Микитянах» (1903), оповідання «Афонський пройдисвіт» (1890), «Київські прохачі» (1901), «Гастролі» (1903), «Апокаліпсична картина в Києві» (1910), «Вечір на Владимирській горі» (1911). Зображенню міського побуту в сатирично-гумористичному ключі присвятив твори «Голодному й опеньки – м’ясо» (1877), «На Кожум’яках» (1871). Остання комедія в переробці М. Старицького під назвою «За двома зайцями» (1883).

Автор низки науково-популярних нарисів із давніх часів України: «Унія і Петро Могила, київський митрополит» (1875), «Перші київські князі Олег, ігор, Святослав і Святий Володимир і його потомки» (1876), «Татари і Литва на Україні» (1876), «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина» (1878), «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький» (1879) та ін.

За роки творчої діяльності написав близько 50 романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок. активно виступав як критик і  публіцист. Був співавтором (разом із П. Кулішем та І. Пулюєм) україномовного перекладу «Святого Письма».

Похований на Байковому кладовищі. У 1968 році на батьківщині Нечуй-Левицького у Стеблеві відкрито його літературно-меморіальний музей.

Джерело: Київська духовна академія (1819—1924) в іменах: енциклопедія: в 2 т. / упоряд. і наук. ред. М. Л. Ткачук; відп. ред. В. С. Брюховецький. — Т. 1. А–К. — К.: Видавничий дім «КМ-Академія», 2015.